#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 10 – Митро Горбаль з Бортного

Митро Горбаль з Бортного, 87 років

Пришло войско до села, дуже войска приіхало. Зробили зобраня на другій ден, же мают вшыткы ся выберати, доєден громадянин. Нихто не знал, же такє буде, якісы лем поплеты медже людми ходили, же може на Украіну, може на захід.

Были такы, котры поіхали скорше на Украіну, а пак вернули. З Бортного то были так: Горбаль Штефан, Бодак Митро, Ґрацин Іван, Старанка Миколай, Михал Ґбур. Вшыткы з родинами. Через границю переіхали сме на інчым назвиску. Была така пані, котра орґанізувала транспорт Поляків з Украіны, там, з тых місцевости, де мы были, до Польщы. Родиче ся з ньом змовили, жебы тіж іти, але мусіли сме переіхати під інчым назвиском. Продали корову, продали коня, віз, заплатили, што треба было, і переіхали сме як Весоловсцы. Як бы чловек знал, же буде выселіня, то мож было просто поіхати на захід і сой выбрати ґаздівку таку перша кляса. То был товды 46. рік, то не было іщы заселене, а мы як пришли там, як нас выселили, то уж были такы лем рудеры. Мы замешкали в Бучынках, ґміна Мілорадзіце.

Як сме доіхали до Освєнцімя, то ходили по ваґонах і вычытували: ты, ты… і заберали. Як забрали, то вісем місяци там сідили. За дармо. Як іх звільняли, то дали ім такы леґітимациі: …został zatrzymany… w Jaworznie… do wyjaśnienia sprawy… Вісем місяци выясняли справу. Єден ся не вернул, вмер там, Михал Ґбур.

Но і вертаючы до початку, воякы дали розказ, зробили зобраня, публичне, на середині села і повіли, же маме двадцет штырі годины, жебы лишыти мешканя. Хто не мал транспорту свого, то давали. На другій ден треба было выізджати, а нихто не знал де, бо не повіли. Аж як заладували нас до ваґонів, то повіли, же іхаме на Ziemie Odzyskane.

Псы в тот ден барз брехали, бо іх не мож было взяти, бабы плакали, а хвиля была крас. Денекотрий з жолнірів взял і застрілил пса і пішол дале. Я мал певно з двадцет кроли. Вшытко єм пустил, жебы не выздыхали. Ледво што єм выгнал, а з Цеклина бабы, хлопы уж з мішками іх імали і заберали. Хто не мал свойой фурманкы, то давали з польскых сел, войско вызначало, же мусіли везти. Што могли, то брали, што ся дало. Мы іщы были дома, нашы ладували на віз, а дві бабы з Цеклина, зза верха, пішли до коморы і бандуры до міха наклали, на плечы і пішли. Офіцеры, што были в нашій хыжы, бо мы при дорозі мешкали, сідили і виділи тото. Єден з них вышол і повіл: …wie pani co, wstydziłybyście się trochę, to tak nieładnie, oni zaraz pójdą, to wtedy sobie weźmiecie, co będziecie chcieli… Але они не смотрили на нич. Такы были богачы там. Ся збогатили, як Лемків выгнали. Вшытко ту остало, зерно засіяне, бандуры оброблены, капуста, цілы грядкы посаджены. Вшытко остало. Я ішол, бо єм коровы гнал. Найперше на Свіржову, Святкову, Незнайову і до Дошниці. Там сме ночували і на другій ден, або на третій, до Ясла. Єдны плакали, другы ся молили, треті так ходили, як ошоломлены. Не знали де, што, як, што то буде дале. Нихто не втікал, бо де? Там в Яслі брали на переслуханя, хотіли, жебы спілпрацувати, доносити ім хто, што радит. Мене тіж зімали і такого другого хлопця. Дали нас до шатра і казали ся не рушати. А мы попід спід – і сме повтікали. Але были переслуханя. Арештували примірово Циркота, же мал карабін. Іщы ту в селі го заарештували.

Мы сме іхали тыжден. Як сме заіхали до Тарнова, то деси денекотры люде наламали липины і примаіли ваґоны, бо то было наше свято – Русаля. Добрі тото памятам. Ходили зо желізниці обік ваґонів робітникы і ґадали: Rusini, Ukraińcy w wagonach już, a jeszcze swoje utrzymują. Ходили і так пыскували.

Заіхали сме до Ліґниці, там потяг кус постоял і одтамале поіхали сме до Рашувкы. Там нас розладували і порозділяли – єдны на Лісєц, єдны на Буковну, інчы до Зимной Воды, а зас інчы до Бучынкы. Нас было вісем родин в Бучынці, а Лісєц то праві ціле село нашых, в Зимній Воді было зо дванадцет родин. Каждий ґазда мал вельо худобы, але нич не мож было продати, хыбаль же вкрали. Привезло ся вшытко на захід. Приіхали сме там, дали нам якісе мешканя, котре треба было ремонтувати, бо то не было вікєн або двері поламаны, підлога здерта. Пец был, але розвалений, бляхы не было. І так помалы, помалы… Пішло ся на другє село, де была дака інча рудера, взяло ся дакє шкло, дакє вікно і ся так дорабляло. Сіна сме накосили, бо то был червец, по Русальох. Каждий ся якоси старал, жебы дашто мати. Жены ходили зберати колося по стернисках, што были під ПҐР-ами. Ходили зберати бандуры до Поляків. Як хто цілий ден зберал, то міх бандур на особу припадал. Або там, де на ПҐР-ах, де копаркы робили, то вельо оставало. В четверо то цілу фурку через ден назберали з такого поля, а што лем міх наскладали, то до ліса ховали, бо ходили і ганяли бриґадзісты. Не вільно было. Потім на осін дали нам по два метры жыта на гектар засіяти і кукурицю. На родину то хыбаль піл метра было. Корову сме мали, то молоко было своє, мама робили масло, сыр, часом іздили до Ліґниці продавати тото, то были якісы грошы, жебы купити дашто до жытя. А якісы меблі, кресло мож было достати од Німців, бо в нашым селі было іх іщы пят родин. Знали, же нас выселили і давали нам, добры были для нас. Але мы за дармо не хотіли, то давали сме взамін масла, молока.

Найгірше было, же не вільно было ниґде ся рушыти. На другє село не барз мож было си іти. Мы сме мали родину в Лісци, то было парунадцет кільометрів з Бучынкы, то бы ся поіхало, але не вільно было. Аж по піл рока позволили.

В Бучынці, в Буковні, ани в Лісци не было церкви. Лем в Зимній Воді і вшыткы або гын, або до Ліґниці ходили. Мы ходили до Ліґниці, бо там уж церков была, там Білорусы уж мали православну церков, там был отец Тычына. На Великден, як сме паскы святили, то ввечер ся іхало і цілу ніч была одправа в церкви. Над раном сме потягом вертали до Щытніків, на другє село, там была стация.

Найгірше было тото, же мы были товды молоды хлопці і дівчата, хотіли сме піти медже люди, на забаву даґде, розорвати ся. То пішли сме примірово до Мілорадзіц і там на нас боком смотрили, ґадали, же мы Украінці, же і до них пришли сме мордувати Поляків. Такє было. Нам ся зробило барз неприємні, каждий ся заганьбил, навернул і пішол назад домів. Было нас девятьох хлопців такой кавалеркы. Люде розмаіты были. Як добрі было, то нич, а як злі, то одраз вызывали: Ty Ukraińcu, złodzieju, banderowcu. То ся люде крыли, треба было польскій, а мы не знали іщы. А моя мама то не знали нич. Як дака баба пришла до нас, або хлоп, то так нашы радили, же мы з братом сме одраз втікали, бо сме ся ганьбили. Але они добрі розуміли по нашому, а потім по нашому бесідували денекотры молоды, так ся навчыли, же бы не познал, же Поляк. По році, по двох роках то уж было добрі. Они нас просили на свята, на гостину, мы просили іх. Зрозуміли, же мы Богу духа вынувати, нич сме не зробили злого.

Люде по пару роках тратили надію, же ся вернут. Як Ґомулка настал, то він позволил. Але зас місцевы повітовы рады не згаджали ся і конец.

Я робил як ґайовий, в лісі. Двадцет років єм там робил. Мусіл єм ся звільнити, жебы вернути в горы. Писали, жебы-м приізджал, сусід Нецьо тіж повідал, же што там буду на тым заході робил, жебы-м вертал, будеме ту жыти. На яр в 78. році сме приіхали. Початково то мі барз было шкода тамтых люди, товариства, бо уж єм там тридцет років жыл. Треба было дім ремонтувати.

Нихто нич не повідал, лем выселили і конец. Такє было, же держава підписала, же заселит Нижній Шлеск. Же то зато. А то было чысто інакше. Выселили нас зато, жебы нас вынародовити. А не повело ся, бо люде своє тримали твердо, церкви закладали. Люде з далека до церкви ходили. Каждий думал, же то тымчасово, же ся вернеме.

Ту ліпше. Ту єст своє. Там было чуже.


Фот. горі – фраґмент спсиу жытелів Бортного з 1946 рока, архів ЛЕМ.фм.

Інтервю зреалізувано на замовліня Православной Парохіі покровы свв. Космы і Даміана в Бортным при спілпраці з о. М. Цідилом.

Про автора

Наталія Малецка-Новак
Наталія Малецка-Новак

Хоц по школі інжынєр, то не тыкат ся роботы по тзв. фаху ;) Зато уж од штырьох років доносит о вшыткым, што ся діє на Лемковині. І не лем. Контакт: natalia@lem.fm

Коментар