#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 12 – Дмитро Сабатович з Долгого

0

Дмитро Сабатович з Долгого, 91 років

Долге стрітила траґедия два разы. Двократні был фронт. Як была І світова война, то фронт затримал ся од Радоцины, од Розстайного, а наше село было посередині. Австриякы вшыткы села палили, жебы Росияне на зиму не мали ся де затримати, але нашого не встигнули. Так спалили товды Жыдівскє, Тиханю, Розстайне, Незнайову, Святкову. Вшыткы хыжы попалили, то люде мешкали по певницях. Переважні каждий мал, бо то люде вельо садили бандурок, то великы певниці мали, ся там перезимували. А наше село уж плянували палити, але іх Рускы заскочыли, зато остали люде в селі, лем не могли ся в ден ниґде вказувати, бо Австриякы мали окопы з єдной страны, а Рускы з другой і зараз стріляли. Лем вечером могли дашто зробити, деси піти. І так было деси од грудня до квітня. Росиянам барз бракувало ідла, бо великы снігы впали, не доставали провіянту і вшытко заберали. По єдній корові лем лишали, а де не было малых діти, то ани тілько. Давали вшыткым папір, же як фронт перейде, то вынагородят.

Офенсиву зробили деси в лютым. Австриякы были окопаны на горі, а Рускы мусіли попід гору іти, а то по снігу то было барз вільно. Барз дуже войска пропало і не дішли до окопів. А потім на яр Австрияків окружыли ту од Тарнова і самы ся выцофали. Але пак ся дознали, же в Росиі выбухла революция, ослабили фронт і Рускы втікали і казали нашым людям з нима втікати. Австриякы, як ся война зачала, то молодых брали до войска, а старшых, хто знал чытати і писати, то брали до Талергофу. Як ся Рускы выцофували, то наше ціле село і Вышоватка, Граб разом з Рускыма втікали і нашли ся аж за Кыйовом, были аж в Єкатеринославю. Мій тато мал товды сімнадцет років і пішол до фабрикы в Кыйові. Як Австриякы дішли аж до Кыйова, то казали ся вшыткым вертати, давали ваґоны дармо. Тато мал семеро братів, вшыткы остали, разом з вітцьом, моім дідом, в Єкатеринославю, бо там Австриякы не дішли. Мій тато вернул в 1918 році сам до Долгого. Были ту лем дві родины, што не втекли перед Австрияками. Єдна родина то была тота, де мій няньо пізнійше ся оженил, там было пят дівок. І так зачал тоту ґаздівку в Долгым однова. Решта родины вернула аж в 1922 році, няньо і братя. Двох братів іщы перед войном до Америкы выіхало. Мамины дві сестры тіж уж были в Америці, як І война ся зачала.

Повертали ся, родиче были задоволены, посіяли, поорали. Там, де мама жыли, то Австриякы лишыли єдного коня, бо был ранений, та ім на ґаздівку остал. І так з часом штораз ліпше зачали ґаздувати. Мали сме дуже ліса тіж. То уж было пізнійше, бо в 1931 році было великє запотрібуваня на дерево і няньо все двараз в тыжни возили дерево до Ґорлиц, то і кус гроши здобыли. Решту братів повінували. Двох ся оженило в Радоцині, трьох в Америці, єден в Росиі вмер, як была революция, і мама мого няня тіж там похованы. Дідо з наймолодшыма сынами до Долгого вернули.

1938 рока уж сме знали, же заносит ся на войну. Войсковы по горах ходили, о назвы ся звідували, а попід границьом польскы маневры были. Але то было барз мізерне тото войско, планне умундуруваня, оружа з І войны, што іщы Австриякы полишали. Я акурат до школы ходил, то сме повтікали в клясы вшыткы, жебы войско видіти. Школа в Чорным была. Я мал до школы праві шіст кільометрів. Єден учытель был, а школа то мала товды уж зо сто років, з цеглы, што самы выпаляли, пец стоял з каміня вымуруваний. Закля він ся в зимі нагріл, то уж треба было домів іти. Нияк сме ся в лавці не розберали, за студено было, лем же діти загартуваны были. Мій няньо тіж кус школы зазнали, бо перед войном два рокы в Кромері был [Ґімназиі ім. Марціна Кромера – прип. ред.], то кус ліпше господарил. Знал, якы навозы де сіяти, якє што і чытал барз дуже. В нас дотепер єст понад пятсто розмаітых книжок. Я уж ходил до школы обутий, в черевіках, а так то кєрпці мали. Выправляли самы скоры. Як корову забили на весіля ци дашто, то скору выправили і кєрпці з ней шыли. А дівчатиска ходили з цілком голыма ногами, лем кєрпці, ци было двадцет, ци пятнадцет морозу, не было легко.

Хто не мал ліса, то ховали більше худобы. Перед І войном не было границі, то жыло ся ліпше, вшытко аж на Угры вели на продаж, ходили на заробіткы. Там перше были жнива, то за десятий снопок косили зерно косами, омолотили. Был єден ґазда в Долгым, што мал штырі коні, крытий віз і привозил тото зерно одтамале.

Два тыжні перед тым, як в 1939 році выбухла война, то пришло польскє войско і зачали окопы копати, але Німці уж были під границьом. Од нас было три кільометры до Варадкы, недалеко, то было чути гук, як танкы зізджали, авта. Словацкых Циґанів нанимали і тоты на границю приходили і стріляли. В неділю польскє войско втекло, а в четвер пришли Німці. Єдного Німця в Ждыни то застрілил учытель. Дорогу, што єст над Грабом, называли цисарка, польскє войско замінувало ю і єдно авто пошкодили, а так то Німці уставили артилерию на Грабі і стріляли на Ясло, на Коросно. В четвер першыраз виділи сме німецкы самолоты, так низко летіли. Для нас то было цікаве. Старшы ся тішыли, же так легко фронт перешол, же не будут так бідувати, як в І войну.

В нас ниякой партизанткы не было. Были німецкы постерункы, то там сідили воякы іщы з І світовой войны, переважні знали по польскы, то нашы люде ім давали уці, куры, то взутя за тото приносили.

В селі мешкало перед войном 39 родин, а остало нас по войні 6 родин. Решта выіхала на Украіну. Активісты в каждым селі сідили, намавляли на выізд на Украіну, же там добрі ім буде. В такій Тихани, Жыдівскым не остало нич по войні, бо попалили. Ани єдной голузкы на деревах не было по лісах. В 1945 році до червця выізджали на Украіну. До Радоцины вернуло шіст родин, аж спід Донбасу. Фурманками під границю доіхали. Мали при собі кус грошы, бо родина з Америкы іх спомагала і перекупили Рускых, же вертают як польскы репатриянты. В 1946 році на осін вернули, то тілько што ся оселили і в 1947 році іх вывезли на захід. Активісты то аж і священникам казали на казанях бесідувати, жебы люде до Росиі іхали, бо інакше і так підут. Священникы тіж з людми іхали, церковны річы казали брати і до єдного ваґону поскладати, же они ся тым заопікуют. Так ся тым заняли, же до днеска нихто не знат, де тото єст. А я был в войску тот час і написал єм домів, жебы закля я не приду, жебы ниґде ся не рушали, і послухали ня. Вшыткы мамины сестры ся записали, мама тіж раз пішли ся записати, але няньо казали ся выписати, же они ся ниґде не выберают. Выписали, але начальник повіл, же не будете там, то і так ту не будете… Они уж в 1945 році знали о тым, же буде выселіня. Пізнійше мама намовила свою сестру і стрыка, жебы остали, і остали. Три інчы родины, што остали, то по сусідстві были.

Як ся война скінчыла, то нас шыкували на японьскій фронт, але нас звільнили. Вернул єм в липци.

Я два тыжні перше знал єм, што ся буде діяло, бо был єм на пляцівці. Там старшы хлопы были, з Віленщыны, ім барз на на руку было, же не будут могли ся вернути. Два дни перед выселіньом повіли, же докладні дадут знати, коли будут выселяти. Перез Долге была телефонічна ления на пляцівку до Ґорлиц і гварят, жебы мы перетяли єден дріт, то іх вышлют направляти і повідят. Як повіл єм дома, то няньо не вірили нияк, же то неможливе, жебы то так было. А пізнійше, певно в четвер, пришол капраль на кони, зробил зобраня з тыма вшыткыма, што остали, жебы сме на рано были готовы. І што през ніч мож было зробити, як ани світла, ани ничого не было. Рано, четверта година, войско уж пришло выганяти. Нас взяли з ясельскым повітом. Долге, Вышоватка, Граб, Ожынна – то вшытко до Ясла пішло. А Чорне то пізнійше, деси о тыжден, было вывезене. Там в Яслі заладували Бортне, Святківку, Святкову, така зберанина была. В тым транспорті пізнійше одчыпляли ваґоны. Найперше в Освєнцімі затримали, контролювали вшыткых. Треба было ся розобрати, посыпували нас якісым азотоксом ци чым. Пізнійше одчыпили ваґоны в Познаню, в Ґданьску, а нас аж до ольштыньского завели. Вісем дни нас везли, по дві родины в ваґоні. За дня одставили на бочницю, а вночы везли дале. Мало де в ден везли. Найгірше было з худобом, разом з людми везли. На скринках ся сідило, спало. Машыністы ся зміняли, бо зміняли паровозы, то трафил ся і такій, што як зауважыл сіно по луках, то ся затримувал, люде вылітували і закля господар вышол, то кіпок уж не было. Худоба страшні рычала, голодна была. Аж в Ольштыні по пару вязанок сіна дали. Напоіти треба было худобу, то як потяг стоял, то сме з відрами під помпы ходили. В скринях сме мали кус зерна, лахы, нич більше. На худобу то давали місце.

Нас привезли в повіт Бранєво. Приходили гын війтове і заберали до себе, де хто якє місце мал. Полякы позанимали вшытко, што было найліпше. Як ся тамта репатрияция скінчыла, товды зробили акцию Вісла, на тоты ґрузы, на руіны. Обсадили нас там в 1947 році, а на розмінуваня войско приходило аж в 1952 році. Кілько до того часу выпадків было…

Там сме мали дві коровы, то было і масло, і сыр, молоко. Держава давала кукурицю – тридцет кільоґрамів на тыжден на шестеро люди. Мали сме там такій сьрутовник, корбу доправили, то сме муку робили і мама пекли палята, сме іх тортом называли, бо такы жолты были, але з маслом, з молоком то было смачне. Як дахто пішол деси робити, то платили барз марні. Было іщы пару Німців, што не повтікали, то як до єдного приходили робити, то за ден роботы давал три яйця… На місци люде были переважні в Віленщыны. Позанимали місце по Німцях. Стерты на полях были, то молотили, самогон робили і жыло ся ім добрі.

Там така зберанина была, же мы од люди ниякой кривды не мали. Войско на сінокосах там было і ім повіли, же найгіршых бандитів привезли – о нас бесідували. Потім і нам повіли, же подвійну страж ставляли. Там фронт был страшний, вшытко было понищене, хыжы ани єдной дахівкы не мали, ани вікєн, двери, нич. Мали сме леняны плахты, то сме вішали, бо тяжко од комарів ся было одогнати. Іщы был страшeнний высып мышы. То так іх было, же як ся ішло, то ани не втікали, а солома по стертах то ся фурт рушала.

Мы зо шваґром єдну хыжу заняли. Одраз сме ся за роботу взяли. Найперше сме дахы покрыли, пізнійше кухньом заняли. Як сме пришли, то на кухни в горнци іщы зупа стояла, ся скорупа на ней зробила. Мусіло мясо быти в середині тіж, бо два дни сме до хыжы не вошли, така смрід была, як сме тоту зупу рушыли. Німці як втікали, то по стайнях трафляло ся, же коровы лишали застрілены, бо лем ланцок і скора на них потім были.

Сімнадцет років сме там были. Я в Сярах купил, бо мі ся сад барз сподабал… Цло мі ся там цілий час за горами. Нич ся мі там не снило, аж як єм вернул. Часто ся мі снило, же піду до Долгого, раз то аж і в тым сні єм си подумал, же што буду ішол, як можу полетіти.

Хоц там ся ліпше жыло, бо легше было, бо рівнины, ліпшы землі, але ся чул, же не дома єст, не на своім… Тато раз поіхали моі дві сестры одвидіти, бо остали во Фромборку, то одраз ся розхворіли, а лем до Тарнова доіхали, то ся ім поліпшыло, а як до хыжы пришли, то за косу взяли…

Фот. Чорне, 1947 р., остатнє перед выселіньом, великоднє богослужыня, вірны зо сел: Граб, Вышоватка, Долге, Чорне, Ясюнка, Радоцина і Липна

Поділь ся.

О авторі

Наталія Малецка-Новак

Хоц по школі інжынєр, то не тыкат ся роботы по тзв. фаху ;) Зато уж од штырьох років доносит о вшыткым, што ся діє на Лемковині. І не лем. Контакт: natalia@lem.fm

Лиш коментар

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.
© Copyright by лем.fm. 2017. Вшыткы права застережены.