#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 8 – Укач Вожняк з Білцаревы, ч. І

0

Укач Вожняк: (…) Як іде про партизантку, то было нераз дурканя. Но то ставали няньо, бо хто інчий. Ґазда стає і смотрит хто там. Но то прошу отворити. Было і по польскы, і по украіньскы, і по росийскы, бо фактичні розмаіті было. І тепер якы тоты, што я памятам. Як няньо забили свиню, а сусід был Поляк, котрий знал о вшыткых справах, як сусіде Лемкы жыют, і мал своіх знаємых в Кінцльові і в Пташкові, ци даде там в Ґрибові і в тых селах околичных, котры сусідували з Болцарьовом, то в сусідстві преця нич ся не крыло і нихто ся не крыл, то внет за три, штырі дни приходила партизантка, то значыт ґрупа люди, котра уж знала, де шафель, де положене єст мясо, де што ся діє. І приходили, дуркали і по назвиску аж одраз пане Вожняктака і така [справа – прип. ред.], вы забили свиню, мы потрібуєме мяса, і пришли і треба ім было дати мяса. То была єдна катеґория партизантів.

Друга катеґория партизантів то была така, што нихто по правді не знал о них, але приходили. Памятам як раз так само: пук, пук до выгляде, няньо выходят, і же они ся впросят на вечерю. Пришло дост дуже тых люди. Засіли хыжу, лавкы, бо дома были лавкы, над лавками был стіл в угли, а над столом, над лавками были образы. Такых святых образів Лемкы мали дост дуже. Но і пришли, хтят істи. Повідают: Мы маме част ідла, а решту дайте вы. Палиме, вариме, смажат – ідят. І єст бесіда до няня – така, што я запамятал. Няньо ся звідуют: А одкаль вы? Та они ім ґадают: Спід зеленого листка. А я вас, пане Вожняк, знам. Вы сте там і там на весілю были. Вы сте старостили, а там сте старостили і іщы деси (…). Но і так тота бесіда ішла, я уж єй добрі не памятам, бо діти были в куті, або там під перином, коло мамы, а они бесідували. Но, посідили до пілночы, може долше іщы, і нихто ся не дознал одкаль, што, бо ся не признали. Але то была уж тота партизантка, кусцьок треба повісти, східня.

Але была партизантка підчас войны і така, тіж памятам такій образок з жытя, же пришли, задуркали так остро. Няньо вышли з хыжы до сін і одраз берут до стайні. Де мате быдлята, свині, коровы?! І одраз до жолоба і одпинают. Смотрят, статку є дост дуже, треба тото дати, бо мы потрібуєме істи. Но то я пішол за няньом, жебы-м посмотрил, што ся там діє. То я іду в ночы з плачом, на тым порозі стаю і плачу. А няньо там ся торгуют з тым чловеком, котрий одпинат тото быдля в стайни. Няньо ґадают, же мают шестеро діти, же сут самы, бо мама вмерли перше, же не можут ім того дати і так дальше. Но і одступили. Але то было. В нас одступили, то пішли до сусіда. То уж была воєнна партизантка. То уж была партизантка така, што, треба повісти, была звязана з войсками, якы ішли фронтом, з росийскыма войсками.

Севериян Косовскый: А што можете повісти про акцию «Вісла». Коли тот ганебний і смутний для Вашого села ден пришол? Ци памятате, коли Вас выганяли? Як до того дішло? О котрій годині? Кілько мали сте часу, жебы ся заладувати, і што сте зо собом взяли?

У.В.: Памятам не за вельо, хоц тот ден выгнаня єм запамятал дост добрі. Бо так як єм повіл перше, дуже дискусий было такых, што родиче не мали часу бесідувати медже собом, бо раз же было барз дуже роботы, робота діганяла каждого ґазду. Але была така, як то ґадают по лемківскы, гутка. Іде гутка селами, же будут выганяти, але не все люде вірили, же то буде правда. Чого? За што? Потім зобраня роблят на селах люде і шолтысове і бесідуют о тых справах, же штоси там такє єст на Лемковині, же уж тамты села выгнали, тамты уж пішли, тамты пішли. Но але нихто не вірил, же то приде і до нас. Чловеча натура єст така, же ся му здає, же як біда єст далеко, то до него не приде. Но, але штораз барже ся зближало. Нашы села были выганяны, тоты: Фльоринка, Болцарьова, Боґуша, Крильова, деси гет на самым кінци, як уж вшыткых повыганяли. (…) Нихто не знал, што буде. Аж фактичні, же пришол тот ден. Памятам лем таку річ, так же бесіда о тым была в родині і медже сусідами. Факт был такій, же люде не до кінця вірили, же іх выженут. То є тіж правда. А остаточний факт пришол, же ся зъістило чыісе, а наша гірчыця пришла. Рано, то был 29. червця, здає мі ся, же то была неділя, уж в тій хвили не повім. Уж в хыжы няньо чули, же штоси ся діє. В ночы не спали як все. Ходили по хыжы. Штоси як бы то през тіло чули, же штоси деси буде. Може веце знали од нас вшыткых в хыжы і сусідів… Передвидували може, же то уж ся сполнит. Но і фактичні рано мы поставали, сонце так гарді світило, червене такє, як в тото літо, што в нас тепер єст. Я памятам таку річ, же єм вышол з хыжы, бо сме ся вшыткы побудили. Чогоси тота ніч была така дивна. Будили сме ся вшыткы. Но і вышол єм на двір, до сін, двері отворил і сонце такє велич червене. Ся мі здавало, же я того сонця ниґда-м не виділ, хоц оно все світило. А в тот ден тото сонце было якысе інче. Якысе такє барз червене, кырваве. Но але вертам дохыж і ґадам: Няню, чого тото сонце днеска такє велич? А няньо гварят так: А, дітино, здає ся Ти. Буде добрий ден. То зато… Но, але за якысий час, недолгій, єст двох вояків на подвірци, пред хыжом, на конях. Польскє войско. Карабіны, пістолеты і прутикы, на кониках. Пришли уж, пук, пук. Ґазда выходит. Proszę się zbierać, wychodzić, opuścić dom, składać wszystko, co możecie, na wóz i opuszczać. Za dwie godziny będziemy tu znowuż. Powinniście jak najszybciej poskładać to, co możecie, co macie, co jest dla was najważniejsze, i będziecie musieli opuścić dom. Żebyśmy nie musieli was wyciągać, bo nikt nie może zostać w tym domu. І дале поіхали до сусідів. Тото само в другого сусіда, в третього. Того войска было в селі барз дуже. A село наше было велич, розтягнене.

Няньо повідают: Неє рады, діти, мусиме опустити хыжу, деси нас выганяют. Баба мали товды 77 років та ґадают: Ta Владимір, та де підеме? Та чого нас выганяют, за што? Сестра найстарша, бо мамы уж не было, то тіж гварит: Што сме завинили, же мусиме вшытко лишыти і піти, а тото як ту лишыме, то што будеме мати? Зачынат ся констернация, вшыткы сут в настрою барз тяжкым, смутным. Не до описаня. То єст справа психічна, психолоґічна, духова, котрой ся не даст выповісти такыма словами, описати, так жебы то оддал тот момент, якій в тым часі был. А няньо ґадают так: Нич нам не остає, лем ходте, як все, пред тоты образы і помолиме ся, жебы сме мали хоц якысу тоту дорогу, жебы сме могли деси там в незнане доіхати. Но то сме вшыткы поклячали як все і молили сме ся, бо Лемкы были барз реліґійны люде і все ся молили. Але по тій молитві, виділ єм, же тому вітцю мойому летят слызы, течут, хоц был то войсковий хлоп і прежыл першу войну, перешол цілий фронт, хыжу збудувал нову, нарізал дерева для дівкы, для сына, наскладал швалів, так што друга хыжа стояла обік той хыжы. (…) Не побудувал нич. Вшытко остало і пропало і доднес не вернуло. І так пропали хыжы і добро, якє там было. І ліс якій был і поля, а было того дост дуже – 3,5 гектара ліса на ґазду, то было дост дуже. І днескы не ма права чловек о тото ся старати…


Укач Вожняк – народил ся в 1937 році на західній Лемковині в селі Білцарева. По выгнаню прожывал він з родином в селі Чмель, про котре писал м.ін. в сериі оповідань печатаных в «Бесіді». Был єдным з основателів Стоваришыня Лемків, є долголітнім членом той орґанізациі. То перший а такой єдиний дотепер учытель лемківского языка в Ліґници і околицях.

Знимка підписана: ОСТАТНІЙ ВЕЛИКД. В БІЛЦАРЕВІ. 1947 р.

Поділь ся.

О авторі

Севериян Косовскый

Народжений на чужыні. Родове гніздо: Ізбы, Ждыня, Ясюнка та Реґєтів і Ріпкы. В 2014 році писал матуру з лемківского языка. Студиює на юридичній факульті Вроцлавского Університету. Окрем того што гев, час-до-часу дописує до часопису «Бесіда». Любитель давной Лемковины. Годен годинами слуxати про втрачене лемківскє щестя. Контакт: seweryjan@lem.fm

Лиш коментар

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.
© Copyright by лем.fm. 2017. Вшыткы права застережены.