Голосник

Духновіч: сирота, сын, отець

0

О Александрови Духновічови вже того было написано много. Його жывотом, творчостьов занимали ся вже многы історіци, літературознателі.

Якбач найвеце в досліджіню Духновічового жывота і творчости зробила Олена Рудловчак. Жаль, же їй період науковой роботы є і періодом українізації русиньского народа, што позначіло і то, як і што о нім писала. Но є ту і много далшых авторів, котры занимали ся вопросом будителя, хоць не так комплексно як Рудловчак, його творами і так ся нам може видить, же в тій темі є вшытко ясне. Же не є нич, што бы іщі было мож повісти. Но то ся нам лем так видить. Хто досправды зачне інтересовати ся Духновічовым жывотом, чітати нелем о нім, а головно чітати його, прийде до познаня, же много вопросів зіставать іщі все незодповіданых.

Не будеме повторяти стораз написаны факты, но 215-та річніця од народжіня найвекшого із будителів не може быти промовчана.

Посмотьме на Духновіча з іншого боку і вытворьме лінію, котра формовала сына ґрекокатолицького священика од народжіня аж по смерть. Єдну лінію – „ґеоґрафічну“, нарисовав сам Духновіч, кідь собі желав, жебы на його гробі быв написаный епітаф: Тополя колыбель, Стащін кормитель, Ужгород учітель, Пряшів погыбель, чім вказує на то, яке значіня мали про нього важны місця, в котрых штось пережыв. Мы выбереме собі лінію іншу. Лінію часову, лінію односин, в котрій буде Духновіч наперед сиротов, потім сыном, жебы наконець став отцьом.

Сирота

Парадоксно, хоць Духновіч родить ся 24-го апріля 1803-го року в селі Тополя до родины ґрекокатолицького пароха Василя Духновіча, сиротов в нашій часовій лінії переставать быти аж по смерти свого отця.

Духновіч сам у своїй біоґрафії під назвов Краткая Біографія Александра Духновича, Крылошана Пряшовскаго, им самым написаная пише, же як мав пів рока, отець переселив ся на парохію до Стащіна і він быв даный в Тополі до опікованя бабы „Гарайдихы“, як єй называть. Духновіч так уж як піврічный зажывать „сиротство“, без родины, аж покля го баба не принесла до Стащіна. Там ся учіть першы руськы буквы і покля діти грають ся під облаком, він сімрічный цілый час роздумує над буквами. Но Духновічово „несиротсво“ в Стащіні не тырвать довго.

Родічі посылають го ку стрыкови з маминого боку – Димитрійови Ґерберійови до Клокочова, на Нижнім Земпліні, жебы Духновіч далше здобывав освіту і здібности в чітаню. Одтыль як девятьрічный одходить до Ужгорода, де, як ся з того потім сам сміє, учать го латиньскым буквам, бісідують до нього по мадярьскы і він „бідный Русинок“, ці хоче або ніт, мусить ся учити „мондокати“ по мадярьскы.

Ці возьмеме його перебываня у стрыка з маминого боку в Клокочові, або його штудіюм в Ужгороді, мож повісти, же у Духновіча далше продовжує доля сироты, котра блукать ся десь по світі без того, жебы быв зо свойов родинов. Тото, хоць в іншім значіню, зачінать перетинати ся роком 1816.

Сын

У 1816-ім році, коли має Духновіч 12 років, вмерать його отець. І Духновіч поступно перестає быти сиротов і стає сыном.

По смерти Василя Духновіча приходить ку Александрови Димитрій Духновіч, котрого Александер раз называть раз „дядя“, раз „дід“, і котрый му хоче повісти таємніцю їх роду. Бісідує, же тоту таємніцю говорять собі з поколіня на поколіня, а кідьже Василь умер, він, котрый має вже 70 років, і котрый не знать, ці і коли го іщі увидить, мусить му тоту таємніцю теперь передати.

Димитрій Духновіч росповість молодому Александрови історію, же їх род не называв ся Духновіч. Їх предок походив із Росії, з фамелії теперішніх князів Черкасскых. В часі царьствованя Петра Великого поставив ся проти нього і жебы передыйти смертній карі, приготовленій про бунтовників, жебы спасти властне жытя, втікать через Польщу до Угорьска, до села під Бескидом – Тополя, де наперед є дяком в містній церькви, оженить ся а пізніше є рукоположеный мукачівскім єпіскопом на священика.

То в короткости основны факты, котры Димитрій говорить Александрови і акцентує, же так як йому было тото передане його отцьом, він то говорить Александрови, і тот то має передати своїм потомкам. Кідьже Духновіч в часі писаня споминаной автобіоґрафії, з которой выходиме, є вже неженатый ґрекокатолицькый священик, тоту таємніцю не має кому передати і так ділить ся о ню з чітательом.

Но в нашій часовій лінії є тот пункт в жывоті важный не зато, жебы сьме вказали, же Духновіч дакілько ґенерацій назад мав і якогось російского предка. А зато, же у Духновіча в тім моменті зачінать процес, котрый є завершеный тым, же зо сироты поступно стане сыном, сыном русиньского народа. Выторгнутый з властной родины находить родину нову. Хоць слова стиху „Вручаніе“ пише омного пізніше, в його думках тоты слова креують ся може уж теперь. Він сам зрікать ся по часі вшыткого, што бы было повязане з родом Черкасскых і в його внутрі, внутрі сироты, котра мусить найти свою родину – як людьску потребу, помаленькы росне любов до свого, хоць убогого і потупленого в Угорьску народа, як сам пише у своїй біоґрафії, ку чому придавать слова зо споминаного стиху: Я свѢтъ узрѢлъ подъ Бескидомъ, Первый воздухъ русскій ссалъ, Я кормился русскимъ хлѢбомъ, Русинъ мене колысалъ.

Самособов, тот процес є у Духновіча довшый, но не мож од дітины, котра як раз теперь народила ся, чекати справованя дорослого. Духновіч далше штудує в Ужгороді, потім філозофію в Кошыцях а може і на основі роджіня ся про свій народ зрече ся своїх планів быти інжініром і вертать ся до Ужгорода, вже як штіпендіста Пряшівской ґрекокатолицькой єпархії, жебы штудовати на богословскій семінарії.

Духновічово „народне дітинство“, або „дітинство ідентічности“ видіти і в тім, же хоць уж в тім часі зачінать творити, писати стихы, оды, не пише по русинськы. Оду, котра прославлять російского царя Николая за то, же освободив балканьскы славяньскы народы спід надвлады Турків, пише по російскы. Векшына далшых його творів є писана по мадярьскы, докінця їх пише іншпірованый мадярьскым романтізмом. Ку тій творчости мож бы было дати єдну позначку. Што дотулять ся художной вартости його стихів з того народно іщі порядно „незорьєнтованого“ періоду, они суть ціннішы, як його пізніша веце выховна, освітня творчость про простых русиньскых людей, котра є зясь цінніша з народного погляду.

По рукоположіню у 1827-ім році Духновіч діставать місце на єпархіялнім уряді коло єпіскопа Ґриґорія Тарковіча, но на тот період і єпіскопа не споминать в добрім. Пише, же много терпів, што кінчіть тым, же на „кусок хліба“ одходить Духновіч зарабляти до Ужгорода, де выховлює сына ужгородьского старосты. Але як раз нежычливе справованя єпіскопа Тарковіча за короткый час дефінітівно ламле Духновіча, розділює його жывот на „перед“ і „по“, і потверджує на нашій часовій лінії Духновіча – сына, котрый доста скоро выпрофілує ся на отця.

Робота Духновіча не тырвать в Ужгороді довго. Тарковіч го покликує назад, жебы го дав на „Богом забыты“ села, далеко од катедры, наперед в році 1833 до Комлошы (днесь Хмельова) і потім од 1834-го року до Біловежі. І тот період Духновіч описує як час, коли першый раз жыє меджі Русинами і наповно зрозумів, же є Русином. Духновіч дефінітівно находить свою родину, котрой ся му барз в дітинстві не дістало і зачінать ся профіловати на голову той родины.

Отець

По повнім приятю свого русиньского сыновства Духновіч хоче чітати по „руськы“. Но на бідній парохії не є што, оркім церьковных книг. Сам в тім часі зрече ся писаня по мадярьскы і зачінать писати по русиньскы.

У 1838-ім році на позваня мукачівского єпіскопа Василя Поповіча одходить знова до Ужгорода, де як нотарій консісторії робить „по еґіптьскы“, значіть твердо. Но потіхов му є, же як раз там, у великій бібліотеці находить множество „руськых“ книжок, котры по ночах чітать. І як раз ту зачінать далша етапа в нашій часовій лінії. Духновіч, котрый приходить до Ужгорода як сын, верне ся до Пряшова вже як отець народа.

Кідь на пряшівскый єпіскопскый престол наступив далшый народный діятель – єпіскоп Йосиф Ґаґанець, Духновіч є менованый за каноника і він у 1843-ім році вертать ся до Пряшова, де жыє аж до смерти. Може кібы не быв за єпіскопа менованый так твердый Русин, якым Ґаґанець быв, котрый не перешкадажав намірам родячого ся отця народа, Духновіч бы до Пряшова вже не вернув. Но стало ся.

В тім періоді вже Духновіч зачінать актівно робити на ниві русиньского возроджіня. Но не принимать політічну путь як  Добряньскый, а путь освіты. У 1847-ім році выдавать першый русиньскый букварь. В револучных роках 1848 аж 1849 є Духновіч участный засіданя Угорьского сейму як делеґат за єпархію і видить, як ся сейм непочливо, нечестно справує ку Сербам, котры там приходять войовати за свої права. Дакотры жрідла пишуть, же як раз по тім сеймі Духновіч пише стих Вручаніе зо словами: Я Русинъ былъ, есмъ, и буду, Я родился Русиномъ, котры десь в його внутрі родили ся од стірчі з Димитрійом, по смерти його няня і теперь пришов час, жебы з них зробив видительну матерію. Духновіч вказує гордость на свій народ, вказує то, же ся не піддасть угорьскым властям і дефінітівно ставать ся лідром, отцьом народа.

Ніт, тоты політічны справы, утискованя малых славяньскых народів не міняють його позіції. Аж на єдну статю, котра тото крітікує, выдана на Галичині в ґазети Зоря Галицкая, не выберать ся путьов політічнов, навеце поступом часу може видіти, же тота путь Добряньскому не вышла. Навспак, іщі веце зачінать робити на ниві освіты а перетягне на свій бік і самого Добряньского, як і далшых діятелів.

У 1850-ім році є Духновіч співосновательом пряшівского общества Литературное заведѢніе Пряшевское, котрого членами суть нелем русиньскы будителі, но і вызначны діятелі зо словацького середовиска як Йонаш Заборьскый, Ян Андращік, Богуслав Носак Незабудов і далшы. Правом є тото общество в тім часі спринимане на єднако высокім рівню, як Матиця словацька, ці Матиця сербска. Духновіч пише, выдавать книжкы, календарї, учебникы, молитвеникы, давать „хліб душі“ русиньскому народу, малым і дорослым, як назве і свій молитвенник. Цільом общества є і збудованя кірілічной друкарні в Пряшові, жебы книжкы не мусили быти друкованы в далекых містах як Перемышль ці Будапешть. Духновіч видить возроджіня свого народа в освіті, в безперерывній освіті, котра за його думками може бідный народ выторгнути нелем з народной, но докінця і з матеріалной біды. Нажаль, по урґенціях угорьскых властей тото общество мусить у 1853-ім році закінчіти свою діялность.

Духновіча тото не заставить. Теперь уж досправдовый отець народа і далше пише і выдавать, наприклад педаґоґіку по сельскых учітелів. Він далше стоїть за тым, же єдинов путьов ку освободжіню ся з рабства про народ, то путь освіты. Єдночасно собі якбач усвідомлює, же тото, што не стигне сам, мав довгодобы здравотны проблемы і чув ся слабо, можуть доробити його „сынове“ – нова ґенерація Русинів, котрым ся мусить дати освіта, жебы были годны в тій роботі продовжовати.

І зато у 1862-ім році вєдно із Александром Павловічом, котрый як єден з першых называть го няньком Духновічом, основать Общество св. Іоанна Крестителя, котрого задачов є давати штіпендії молодым талентованым Русинам з бідных родин, котры бы іншак не мали грошы на школованя, і основать коло общества в Пряшові Алумнеум – інтернат про тоту молодеж, котрый став першым інтернатом про штудуючу молодеж на теперішній выходній Словакії обще.

Його отцьовске справованя мож видіти і в його творах, в котрых остро выступать проти тых, котры ганблять ся за свій народ, не признавають ся до нього, з отцьовсков злістьов, а наслідно і любвов і наказованьом молити ся за душу помершого принимать і вість о тім, же собі Віктор Добряньскый взяв жывот.

Отцьом і по смерти

Александер Духновіч вмерать 29-го марца 1865-го року в Пряшові у вечорных годинах. В тот день Віктор Ладомирьскый, його приятель і архіварь, котрый з ним быв до остатнього моменту, написав до Духновічового денника: „Закінчів ся тот денник отця Александра Васильовіча Духновіча…“ Єдночасно приготовив основы про писмо єпіскопа Ґаґанця о смерти будителя, в котрім написав дату 30-ый марец за ґриґоріяньскым календарьом і так тота дата зачала ся хосновати як день смерти.

Духновіч, котрый ся довгодобо не чув добрі мав приготовленый тестамент. Його перша верзія была написана в році 1857, потім быв тестамент управленый в році 1862 і 1864. І в тестаменті Духновіч вказує, же зо сироты выріс отець. Свій маєток не розбив, не накуповав про себе, давав на благо народа і так тому мало быти і по смерти. Як отець і по смерти хотів забезпечіти тых, котры то найвеце потребують.

Духновіч наказав в тестаменті, жебы рухомый маєток роздав ся меджі його сестры Зузану, Терезію і Софію і його служніцю Аґнесу Трібуш. Хотів простый похорон як мають бідны люди, про котрых жыв, на публічнім цінтері. Грошы, котры по нім зістали, мали ся розділити так: 50 флоренів каждый рік дати на катедралный собор на задушну службу за його душу, 20 флоренів каждый рік про канторів катедралы, 10 флоренів шторік дати на фонд вдовиць, 5 флоренів на фонд семінарії, 7 флоренів на фонд віруючіх і 7 флоренів каждый рік выділити  на фонд бідных дітей Алумнеум…

Духновічови не быв сповненый єден пункт тестаменту. Єпіскоп вырішыв, же Духновіч, каноник пряшівской єпархії, отець народа, буде похороненый на достойнім місці в кріпті під пряшівскым Ґрекокатолицькым катедралным собором св. Йоана Крестителя, не на публічнім цінтері з епітафом, котрый собі написав. Ту наша часова лінія, котру сьме ся намагали слідовати, кінчіть. Хоць не так цалком.

Духновічово наслідтво – грошы давно розданы, но його богатство є ту з нами доднесь. Зо вшыткого, што по собі зохабив як наслідтво про нас, його творы, його робота ту жыє з нами дотеперь. І вдяка Духновічови доказали сьме пережыти і тоты найгіршы часы. Його особа вела нас в темряві часів. Жыєме з його наслідства. Мы сьме його наслідство. Наслідство отця, котрый своїм жывотом здобыв вшыткы русиньскы діти, де бы на світі не были.

Post Scriptum

В часі українізації робив ся з Духновіча будитель, просвітитель „закарпатьскых Українців“, прираховали го ку Українцям і українізаторы в тім далше проводжують. Многы одкликують ся на слова Духновіча, же за горами не чуджі, як арґумент, же думав на Українців. Не дасть авторови статі не написати до того позначку і выяснити, хто то властно про нього „за горами не чуджій“.

Духновіч свою політічну статю о позіції угорьскых Русинів опубліковав в ґазеті Зоря Галицкая, котра выходила у выдавництві Ставропіґійского інштітуту, з котрым утримовав контакты, єднако як з Народным домом. Тот інштітут быв старорусиньского напряму, русофілского, не принимав возродный рух Українців ани їх творячій ся язык, докінця представителі той інтелектуалной ґрупы говорили, же жадного українського народа не є, ани языка. Кідьже Духновіч утримовав контакты з тзв. Старорусинами а не Українцями, мож зрозуміти, же быв подобных поглядів як інтеліґенція спомянутых інштітуцій.

Кідь навеце возьмеме до увагы, як у своїй біоґрафії пише, же його якбач найщастливішый день быв, кідь у Пряшові видів російску армію у 1849-ім році, яку пережывав радость, котру ани не знать описати, як плакав од радости, і же собі повів: нынѢ одпущаеши раба твоего Владыко, о його позіції, котра істо не была україньска, далше писати не треба.

Post Scriptum II

Статю автор із нагоды 215-ой річніці народжіня Александра Духновіча пише холем як скромный прояв подякы будительови і єдночасно єй присвячать вшыткым сиротам, сынам нашого народа з надійов, же і наша ґенерація може найти того, котрый не верне Духновіча, но як далша голова родины сирот і сынів буде продовжовати в зачатій роботі.

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА

 

Шеруй.

О авторі

Петро Медвідь

Народженый в центрі Пряшівской Руси в Пряшові. Локалпатріот. Кавярньовый валюх. Актуалну тему з його точкы погляду мож чути каждый четверь в проґрамі „Вступне до контроли“ о 20.00 год. Контакт: petro@lem.fm

Коментар