Голосник

Попраде, Попраде, чого смутен течеш? – проґрам 70% – субота, 20.00 год.

0

Праві каждий раз бесідуєме з інчого місця. Тым разом сідиме си в старым маґістраті в Бережанах і бесідуєме з Богданом Тихым. О тым, як його дідо провадил потягы од Нового Санча до Кракова. Про хлопців з НКВД, котры любили грушкы. О малюваню на цмонтери. О тым, як в Оленівці Лемкы пустили електрику. О ватрі в Гутиску. Буде о «Никыфорі в кабаті» ― Стефаніі Русиняк, о золотых і срібных єленях, о річці Золота липа, і о ріці Попрад. Бо там, над Попрадом, в Жеґєстові, вродила ся його мама…

Написал про Попрад верш:

Попраде, Попраде, Чого смутний течеш,

Неє твоіх діти ― Што ты на то речеш?

З того верша пак вышла файна пісня. Богдан Тихій, хоц долгы рокы робил інжынєром, мат поетичну душу. Коли мат свобідну хвилю, любит грати на клярнеті і малювати. Пише вершы, зберат фольклор, а тепер то уж фахово занимат ся охороном архітектурных і культурных памяток Бережан. Зато і наша бесіда вышла така ― покус о вшыткым.

На знимці Богдан Тихій (медже Петром і Павлом), а тіж книжочка з творами Стефаніі Русиняк, яку він выдал.

Сон

(вершуваний переспів Йосифа Русиняка)

Єдного-то разу в ночы

Дивно мі ся снило,

Як пригадам собі днеска ―

Робит ся немило.

Ото-ж, іду я дорогом

І так задумал ся,

што аж зышол я з дорогы,

В інчий бік подал ся.

Переходжу поля, рікы,

І лісы, і боры,

А далеко за лісами

Видно велькы горы.

Підходжу я штораз ближе ―

Видно сады, хаты…

Тоты горы, певні будут

Дорогы Карпаты.

Уж не іду помаленькы,

А лечу весело,

Бо там деси недалечко

Буде моє село.

Выходжу я на поляну,

Смотрю ― єст могыла.

Откаль она ту ся взяла,

Ци ту битва была?

На могылі єст табличка

Медже каменями.

«Лемковина» написано

Грубыма буквами.

Поховали, ― закопали,

«Амін» заспівали,

Лісы гнівно зашуміли,

Горы заплакали.

Скінчыло ся… все пропало.

Прощай, наша мати!

Нема по што нам ту днеска

В горы заглядати.

Приклякнул я на коліна,

Опала голова,

А в могылі чую шелест,

А потім і слова:

― Хто ты такій, і де ідеш,

Мій дорогій сыну?

Ты, напевно, Лемко будеш?

Ідеш в Лемковину?

― Правду кажеш, я є Лемко ―

Признати ся мушу.

І тягне мене до тебе,

Туга мучыт душу.

― Чого ідеш, уж за пізно…

Ту вшытко не твоє.

Оставили сте ня саму

На нещастя моє.

Обдерли мя вороженькы,

Решту нас выгнали.

Не был хто мя боронити,

В землю закопали.

*

І зо сну розкрывам очы ―

Втим я пробудил ся.

І з вами, дорогы братя,

Тым сном поділил ся.

Шеруй.

О авторі

Вродила ся в 1970 році во Львові. І уж неодолга писала, малювала, но і витинала преріжны річы з паперя. І робит тото доднес, але тепер уж в Івано-Франківску. До Лем.ФМ трафила припадково. До того часу робила з дітми, вчыла іх журналистыкы і малюваня. Барз любит люди, якых презентує слухачам в проґрамі «70%». Грызе ся, же єдного дня правдивы Лемкы можут ся скінчыти. Зато, жебы зімати диктафоном вшыткых, глядат когоси доброго і щырого до помочы… Як хочете дашто повісти, то пиште: anna_kyrpan@bigmir.net

Коментар

Попраде, Попраде, чого смутен течеш? – проґрам 70% – субота, 20.00 год.

0

Праві каждий раз бесідуєме з інчого місця. Тым разом сідиме си в старым маґістраті в Бережанах і бесідуєме з Богданом Тихым. О тым, як його дідо провадил потягы од Нового Санча до Кракова. Про хлопців з НКВД, котры любили грушкы. О малюваню на цмонтери. О тым, як в Оленівці Лемкы пустили електрику. О ватрі в Гутиску. Буде о «Никыфорі в кабаті» ― Стефаніі Русиняк, о золотых і срібных єленях, о річці Золота липа, і о ріці Попрад. Бо там, над Попрадом, в Жеґєстові, вродила ся його мама…

Написал про Попрад верш:

Попраде, Попраде, Чого смутний течеш,

Неє твоіх діти ― Што ты на то речеш?

З того верша пак вышла файна пісня. Богдан Тихій, хоц долгы рокы робил інжынєром, мат поетичну душу. Коли мат свобідну хвилю, любит грати на клярнеті і малювати. Пише вершы, зберат фольклор, а тепер то уж фахово занимат ся охороном архітектурных і культурных памяток Бережан. Зато і наша бесіда вышла така ― покус о вшыткым.

На знимці Богдан Тихій (медже Петром і Павлом), а тіж книжочка з творами Стефаніі Русиняк, яку він выдал.

Сон

(вершуваний переспів Йосифа Русиняка)

Єдного-то разу в ночы

Дивно мі ся снило,

Як пригадам собі днеска ―

Робит ся немило.

Ото-ж, іду я дорогом

І так задумал ся,

што аж зышол я з дорогы,

В інчий бік подал ся.

Переходжу поля, рікы,

І лісы, і боры,

А далеко за лісами

Видно велькы горы.

Підходжу я штораз ближе ―

Видно сады, хаты…

Тоты горы, певні будут

Дорогы Карпаты.

Уж не іду помаленькы,

А лечу весело,

Бо там деси недалечко

Буде моє село.

Выходжу я на поляну,

Смотрю ― єст могыла.

Откаль она ту ся взяла,

Ци ту битва была?

На могылі єст табличка

Медже каменями.

«Лемковина» написано

Грубыма буквами.

Поховали, ― закопали,

«Амін» заспівали,

Лісы гнівно зашуміли,

Горы заплакали.

Скінчыло ся… все пропало.

Прощай, наша мати!

Нема по што нам ту днеска

В горы заглядати.

Приклякнул я на коліна,

Опала голова,

А в могылі чую шелест,

А потім і слова:

― Хто ты такій, і де ідеш,

Мій дорогій сыну?

Ты, напевно, Лемко будеш?

Ідеш в Лемковину?

― Правду кажеш, я є Лемко ―

Признати ся мушу.

І тягне мене до тебе,

Туга мучыт душу.

― Чого ідеш, уж за пізно…

Ту вшытко не твоє.

Оставили сте ня саму

На нещастя моє.

Обдерли мя вороженькы,

Решту нас выгнали.

Не был хто мя боронити,

В землю закопали.

*

І зо сну розкрывам очы ―

Втим я пробудил ся.

І з вами, дорогы братя,

Тым сном поділил ся.

Шеруй.

О авторі

Вродила ся в 1970 році во Львові. І уж неодолга писала, малювала, но і витинала преріжны річы з паперя. І робит тото доднес, але тепер уж в Івано-Франківску. До Лем.ФМ трафила припадково. До того часу робила з дітми, вчыла іх журналистыкы і малюваня. Барз любит люди, якых презентує слухачам в проґрамі «70%». Грызе ся, же єдного дня правдивы Лемкы можут ся скінчыти. Зато, жебы зімати диктафоном вшыткых, глядат когоси доброго і щырого до помочы… Як хочете дашто повісти, то пиште: anna_kyrpan@bigmir.net

Коментар