Близко 800 осіб выполнило місця для публикы Краківской Оперы. Само тото вказало, што проходит подія, яка перекрачат рамкы пересічного спектаклю. «Голос» бо появил ся не як чергова репертуарова пропозиция, але форма артистичного експерименту, в котрым спільнота, памят і сценічна форма сплели ся вєдно. Лемкы пришли на показ з найдальшых закутин Лемковины, а тіж Чужыны і інчых місц, жебы видіти, або аж і почути «Голос». Показ в Краківскій Опері одбыл ся в минулу неділю 7. вересня/септембра 2025 рока.
Уж само тото, што композитрока Дария Кузяк покликала до жытя так розбудувану дію, родит респект. Повело ся єй зобрати парудесятьох артистів – професийных музиків, танцюристів, хористів, солистів – і сплести ріжны артистичны языкы. «Голос» явил ся як триюмф спілдіяня і доказ, што артистичны середкы можут быти носительом достоменности, коли дає ся ім спільный тон.
Істория, довкола котрой заплетено видовиско, єст проста, заєдно архетипічна: дві сестры розлучат доля. Єдну з них можеме одчытувати як символ втраченой Лемковины – землі і штоденности одобраных через історию. Друга то Памят, котра не дозвалят, жебы тото, што одбране, пішло в непамят. Друга сестра явит ся опікунком ритуалу, мелодиі, жесту. Через векшіст спектаклю видиме іх окремо – два ритмы, два тіла, два голосы. Кульмінацийна сцена приносит укоіня – не через поворот до того, што минуло, але завдякы споіню голосів. Тот момент має штоси з ритуалу одверніня втраты: спів, так долго розділеный, стає ся спільным резонансом, в котрым памят не єст лем як тін, але єст силом, котра привертат втраченый простір в новым, духовым вымірі.
Лемковина втрачена в ґеоґрафічным сенсі перетырвала завдякы языкови, практиці памяти, тырваню спільноты. В тій перспективі спектакль не єст лем театральным образом, але формом основательного міту, котрый дає досвідчыню выселіня нову форму – форму повороту не до місця, але до голосу.
Вшытко было подане в здисциплінуваній візуальній формі. Танцюристы сучасного театру, облечены в чорны костюмы, схованы за масками, моментами припоминали клясицистичны статуі, а моментами ефемериды людскых емоций і учуть. В контрасті, артисты Кычеры, тіж в чорным облечыню, але з червеныма акцентами – хустками, лайбиками, пацюрками, басамунками – становили знак жывой традициі, котра не перестає пульсувати.
Сценоґрафія ощадна, насычена символами, оперувала великыма формами: величезны пацюркы розпяты на шырокіст сцены, монументальне квітя, прозрачне полотно, котре плястичні хоснували танцюристы – сцена фалювала, оддыхала, пульсувала, гейбы повітря ставало ся материйом штукы.
Музика не была ілюстрацийом, а транспозицийом. Камеральна симфонічна оркєстра сплетена з народном капельом, дополнена електроніком, выдобывала з традицийных мелодий штоси веце як фольклор: іх потенциял до фунґуваня в просторі высокой штукы. Не была то зрештом перша того рода проба – скоршы проєкты, як напримір «Лемківскы варияциі» Сестер Бочнєвич (чытай веце за тым мотузком), доказуют, што лемківска культура знат перекрачати рамкы музейной стилизациі. «Голос» продолжат тот напрям: вказує, же язык меншын може быти медиюм універсальной правды.
Каждый елемент, од костюмів по сценоґрафію, од музикы по хореоґрафію і світла, был ностиельом значынь. Спів был важный, але не домінувал. Вокализуваны ариі не были центром спектаклю, радше образ, жесты, хореоґрафія. Під оглядом формы ближе «Голосови» до сучасного візуального театру як до клясичной оперы. Быти може як раз в тій неєднозначности сила того видовиска, же не дає ся заперти в дефініциях, же не піддає ся жданям, а єст отвертом книгом знаків, символів і ритуалів.
«Голос» то не лем спектакль. То досвідчыня, котре веде публику через лябіринт памяти і втраты, заєдно отверат на можніст обєднаня. Істория о двох сестрах єст, по правді, історийом о каждій спільноті, котра стратила своє місце, але нашла схороніня в голосі. А голос, як доказує Дария Кузяк, єст барже могучый як простір: знат злучыти тото, што розділене, і спричынити, же памят стає ся жывым джерелом і выкликує універсальный резонанс.
Фот. Соня Гербут, премєра оперы «Голос», Нацийональный Форум Музикы, 2024 рік