Ікона

Існованя Словацького народного музею – Музею україньской културы у Свіднику в подобі, в якій є днесь, є абсолутнов абсурдностьов. Наперек тому релікт комунізма і з ним повязаной українізації Русинів зіставать чімсь, чого не мож дотулити ся.

Ніт, не беру право Українцям, жебы мали свій музей. Най го мають і най собі го розвивають. Но є досправды абсурдным, жебы тридцять років по зміні режіму, коли Русины могли знова надыхнути ся і приголосити ся ку свому, існовав десь музей, котрый за штиридцять років позберав вшытко цінне, што было по русиньскых селах до свого збіркого фонду і днесь то іщі все презентує як україньску културну дідовизну.

Артефакты, котры мали автоматінчо значіти то, же музей у Свіднику мав дістати нову назву – Музей русиньской културы, або кедь ніт, та пак по выникнутю русиньского музею мали быти переведены до збіркокового фонду того музею, суть днесь як пясть на око. Хоць Русины голосять ся ку своїй ідентіті і ку свому языку, у свідницькім музею застав час. Там якбач іщі все вісить на стіні фотоґрафія презідента Гусака і є перед револуційов 1989-го року.  Просто вшытко назберане за тоты рокы по русиньскых селах є україньске і конець.

Чудовати ся не мож. Тадь кебы веджіня музею припустило, же то русиньскы артефакты і з україньсков културов то не має нич довєдна, пак бы припустили, же їх музей в такій подобі, як є днесь, не має смыслу.

На што треба просити одповіді, то позіція, яку в справах україньского музею мають державны орґаны. Бо в очах Словакії, а є абсолутно єдно, хто быв коло властей, явить ся свідницькый музей чімсь, чого ся не мож дотулити.

Знаме, же русиньскый музей в Пряшові выникнув лем жебы дати покій україньскому музею. Жебы го зохабити. Знаме, же вшыткы пробы русиньскых орґанізацій досягнути справодливость і переписати збірковы фонды творены русиньскыма артефактами до маєтку русиньского музею кінчать мовчаньом одповідных орґанів.

Но і теперь є ту іщі абсолутный верьх абсурдности повязаный із Страшным судом, іконов, котра была в деревяній церькви в Тополі.

Ґрекокатолицька церьков выграла суд з україньскым музейом, котрый зачав іщі у 1994-ім році. Выграла на окреснім суді в році 2002, і выграла на крайскім суді в році 2004. Суды потвердили, же цінна ікона з половины 16-го столітя є маєтком Ґрекокатолицькой церькви і свідницькый музей мав ікону вернути. Кедьже ся нич не діяло, церьков пожадала о екзекуцію, котров ся мала дістати ку свому маєтку. Але ани то не помогло.

Україньскый музей різныма спохыбньованями того, ці то є тота ікона, котра была в церькви в Тополі, і котру Ґрекокатолицька церьков жадать вернути, різныма натіганями, кедь музей все жадав оцінкы даякых знателів, досягнув то, же дотеперь має цінну ікону, маєток іншого субєкту, далше весело у себе і нич ся не діє.

Значіть і вырокы незалежных судів не значать нич, кедь іде о україньскый музей. Україньскый музей тримать безправно у себе ікону з русиньского села, іщі з родиска найвекшого будителя Русинів Александра Духновіча, і русиньскы віруючі собі дали зробити копію іконы. Векшу абсурдность бы не написали ани майстры абсурдной драмы.

В історії, котра ся нам теперь припомянула вдяка тому, же по роках нерішіня той сітуації собі віруючі завісили і посвятили холем копію іконы, котра належыть їх церькви, ся нам шумні вказує, же україньскый музей є досправды інштітуційов, реліктом комунізму, котрый має якусь пречудесну охорону од державы. Же ся тым порушують права іншых – маєтковы, конштітучны, народностны, то никого не інтересує.

Історія Страшного суду з Тополі нам шумні вказує, же покля іде о україньскый музей, тот є якбач про Словакію найціннішов іконов, котру нам ту розписали комуністы, і котрой ся нихто не може дотулити. Русиньска ікона з половины 16-го столітя ся тому не може вырівнати.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm. Жрідло фотоґрафії: Wikipedia.

ТЕКСТ НАПИСАНЫЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА