Подія без прецеденсу – велика выстава русиньской штукы в Варшаві

Не буде пересадом написати, што такого іщы не было. Роботы близко шістдесятьох (!) русиньскых артистів презентуваны будут на обшырній часовій выставі в Державным Етноґрафічным Музею в Варшаві, єдным з найважнійшых музеів в Польщы. Выстава пн. «Formy obecności. Sztuka Łemków/Rusinów Karpackich | Формы присутности. Штука Лемків/Карпатскых Русинів» буде доступна уж од 17. січня/януара. Експозицию буде мож обзерати через піл рока – аж до кінця червця/юнія 2026 рока.

Образы, знимкы, різбы, інсталяциі і інчы реализациі штукы презентуваны будут на історичній для Лемків в Польщы, а так само для Русинів обще, выставі в Варшаві. То першыраз в істориі, коли публична, державна інституция буде в такым вымірі вказувала нашу штуку.

Роботы найвекшых і найславнійшых русиньскых артистів, як Енді Варголя, корифеів русиньской підкарпатьской школы малюваня – Адальберта Ерделі ци Йосифа Бокшая і іх выхованків, славного Ореста Дубая, ґеніяльных Юрия Новосільского і Епіфана Дровняка (Никыфора), вельох професийных і непрофесийных жыючых i нежыючых артистів з Польщы, Украіны, Словациі, Сербіі, Мадяр ци Канады, будут вказуваны в рамках презентациі лемківской/русиньской штукы.

Чым властиві є лемківска/русиньска штука, о чым є выстава і для кого – бесідуєме з куратором і думкодавцьом той неповторной подіі – др. Михалом Шымко.

Наталия Малецка-Новак: Чым є лемківска штука? Ци даст ся єй здефініювати в інчый як етноґрафічный ци фольклористичный спосіб?

Михал Шымко: Звіданя о лемківску штуку є в принципі звіданьом о можливіст істнуваня меншыновой культуры в сучасности – культуры назначеной выселіньом, розсіяньом і перерваным тырваньом. Не тыкат оно выключні естетикы ни розпознавальных мотивів, але обставин, в якых штука може взагалі вытворювати сенс по втраті світа, котрый скорше го ґарантувал. Лемківской штукы не даст ся звести до стилю, канону ци традициі лінеарні розумленой. Єй історичным центром была ікона – не як декорацийный обєкт, але нарядя підпорядкуваня реальности, медиюм реляций медже сакрум а штоденністю, медже чловечым а боскым часом.

Но досвідчыня ХХ столітя, м.ін. выселіня, перерване осадниче тырваня, діаспора, асиміляцийны процесы спричынили, же тот порядок неодвертально ся змінил. Од того моменту лемківска штука не могла уж фунґувати як просте продолжаня; стала ся штуком по катастрофі, аж і товды, коли безпосередньо єй не демонструє. З той причыны перспектива чысто етноґрафічна ци фольклористична вказує ся не старчати. О кілько знат записати формы, зархівізувати мотивы і назвати технікы, о тілько не єст в силі зімати того, што в тій штуці сутьове: єй актуального сенсу, єй роботы на памяти і браку, єй реляциі з сучасністю. Фольклор бесідує «так было»; штука, кєд трактувати єй поважні, звідує «што значыт днес» і «як з тым жыти».

О приналежности той штукы не рішат выключні біоґрафія творці, але спосіб смотріня – сформуваный досвідчыньом перерваного тырваня і жытя «по». В ефекті єст то штука, котра уникат момументальности, оперує слідом, тишом і пустотом, барже чуваньом як маніфестом. Найтрафнійше мож єй описати як поставу взглядом світа: реляцийну, периферийну, такой модерну. Не єст выключні експресийом етнічной ґрупы, але єдным з моделів думаня о штуці по втраті очывидности – штуці, котра не закрыват щербины, але вчыт, як з ньом жыти.

НМ-Н: Ци лемківскіст в штуці єст естетичном ци еґзистенцийональном катеґорийом?

МШ: Лемківскіст в штуці тяжко заперти в єдній катеґориі, бо естетика і еґзистенция сут гев сплетены. Од страны істориі штукы мож бесідувати о розпознавальній ідийомі: іконоґрафіі, кольористиці, ритмі форм выведеных з іконы, пейзажу Карпат, ремісничій материяльности. То єднако лем поверхніст. Лемківскіст глубше выявлят ся як еґзистенцийональне пережытя – памят выселіня, втраты місця, жытя «помедже» языками і наррациями.

Штука не лем представлят лемківскіст, але тіж єй пережыват: як жест опору взглядом забытя і пробы чергового закорініня в часі, як не в просторі. Зато естетика лемківской штукы не єст автономічна. Єст носительом еґзистенциі – формом, через котру історичне і достоменностьове досвідчыня стає ся видиме. В тым сенсі лемківскіст єст еґзистенцийональном катеґорийом, котра достає естетичну форму, не одворотні.

НМ-Н: Чом тота выстава є аж тепер? Ци скоршый брак такой експозициі был результатом занедбаня, браку знаня ци свідомого выключыня з канону істориі штукы?

МШ: Звіданя «чом аж тепер» треба бы было скєрувати предовшыткым до інституций культуры: чом декадами лемківска штука была поминяна, марґінализувана або принимана як етноґрафічна цікавинка? Для мене, єднак, тото звіданя має еґзистенцийональный, не лем кураторскій, вымір. Одповідам на него з середины лемківского досвідчыня, не з позициі зовнішнього обсерватора. Тота выстава є тепер, бо аж тепер зміг єм єй зробити – інтелектуальні, бадавчо і внутрішні. Шіст років роботы над докторатом навчыло ня чытати «помедже»: історийом штукы а етноґрафійом, архівом а жывом памятю, видимым а невидимым/неприсутным. Шырше знаных творців, як Енді Варголь, Епіфан Дровняк (Никыфор) ци Юрий Новосільскій старал єм ся одчытувати поза домінуючыма наррациями, вытягнути з них промолчаны верствы іх походжыня, достоменности і вражливости, а паралельно привертати видиміст артистам і артисткам, котры фунґуют поза головным кадром істориі штукы.

О вельох з них долгій час сме просто не знали, іх присутніст вказала ся аж завдякы годинам проведеным в архівах, музейных збірках, лектурі старых часописів і забытых книжок, коли одкрывал єм черговы назвиска. Так было м.ін. з Яном Михаляком, котрого роботы нашол єм в колекциі Етноґрафічного Музею во Вроцлаві, ци з Миколайом Федаком і Андрийом Копчом – артистами, за котрыма мусіл єм летіти аж до Молдавіі. Скорше властиві не мали сме понятя о іх творчости. Потрібувал єм тіж часу, жебы зачати бесідувати своім голосом, а не тым запожыченым. Не хотіл єм выставы «о Лемках», але выставы, котра вкаже лемківску/русиньску штуку як незалежну артистичну практику, готову до діалоґу з модерным і сучасным – без еґзотикы і без комплексів.

Не без значыня єст тіж місце. Державный Етноґрафічный Музей єст для ня особливым простором, бо етноґрафічный музей несе в собі обовязок критичной рефлексиі над способами, якыма роками конструувано образы нацийональных меншын. Тота выстава є можлива як раз тепер, бо Державный Етноґрафічный Музей не трактує звідань о выключыня, асиміляцию і механізмы символичного насильства як жесту коректы істориі ни акту символичного «привертаня», але як назвы обставин, в котрых тота штука мусіла фунґувати – способів єй бытя в світі і тырваня помимо системового браку видимости. «Формы присутности» не означают повороту до того, што было вымазане. Потверджают, же наша штука николи не зникнула, роками істнувала поза кадром домінуючых нарраций. Днес просто выходит поза кадр, на своіх условіях.

НМ-Н: Смотрячы на так ріжны постати як Варголь, Никыфор і Новосільскій – што іх лучыт окрем ґенеалоґіі? Ци спільным елементом єст досвідчыня периферийности, выкореніня, жытя «помедже»?

МШ: Лемківскы корені сут істотны, творят даяку спільноту однесінь і досвідчынь, але не сут приметом, котра домінує. Смотрячы на так ріжны постати як Енді Варголь, Епіфан Дровняк ци Юрий Новосільскій, легко видіти, же ґенеалоґія вказує ся што найвыже помічном катеґорийом. То аналоґічна ситуация до проб бесідуваня о «польскій штуці» як єднорідным явиску: чым она є і як єй описати, кєд же обнимат поставы, языкы і досівдчыня крайні одмінны? Біоґрафіі Варголя, Дровняка і Новосільского мож, што правда, вписати в наррациі походжыня, міґрациі ци меншыновости, але то не они вызначают найглубшу близкіст іх творчости.

Тым, што досправды іх лучыт, єст еґзистенцийональне досвідчыня периферийности – понимане не як брак доступу до центра, але як постійне фунґуваня попри, помедже і в пілперек домінуючых порядів культуры. Тота периферийніст не має выключні ґеоґрафічного ци соспільного характеру. Є она предовшыткым познавчым станом. Каждый з них діє з позициі когоси, хто не єст вполни в себе в никотрым з символичных языків, котры обовязуют. Варголь, хоц стал ся іконом центра світа штукы, оставал артистом з пізріньом еміґранта: холодным, здистансуваным, котрый оперує маском і повторіньом в місце експресиі. Його штука не афірмує американьского міту; она го симулює, выявляючы порожніст і автоматизм того, што видит ся очывидным. То перспектива когоси, хто видит систем од середины, але николи ся з ним вполни не ідентифікує.

Дровняк фунґує на привидні протилеглым полюсі, як чыстый [наівный – прип. ред.], марґінализуваный артиста, початково вылученый з інституцийонального кругу штукы. А єднак його малярство єст так само радикальне в своій присутности. Не прібує войти в діалоґ з центром ани го наслідувати. Творит свій, автономный візуальный порядок, в котрым світ є не лем представленый, што встановленый. Його периферийніст не єст стратеґійом, але дольом. Як раз зато його образы мают онтолоґічну силу: сут актом істнуваня системів, котры тото істнуваня знецінили.

Новосільскій локує ся «помедже» в найбарже інтелектуально драматичный спосіб. Медже Сходом а Заходом, іконом а абстракцийом, теолоґійом а сучасністю, сакрум а еротизмом. Його творчіст не стремит до синтезы, але утримує напятя як тыралый стан. Периферийніст не єст гев браком закорініня, але свідомым рішыньом, жебы не заперати ся в єдным порядку сенсу. То гранична позиция, в котрій пілперечности не сут рішаны, але выявляны як конститутивны для людского досвідчыня.

В тым смыслі вшыткых трьох лучыт досвідчыня жытя «помедже» – не як хвильовой кризы достоменности, але як постійного порядку істнуваня.

НМ-Н: Ци штука Лемків/Карпатскых Русинів была роками злі описувана – ци взагалі неописана? Якы найвешкы упрощыня або стереотипы хотіл єс спростувати том выставом?

МШ: Штука Лемків/Карпатскых Русинів протягом років была неодчытана: або описувана неадекватным до єй зложености языком або чысто іґнорувана. Тото, што видиме, редукувано до фольклору і етноґрафіі; тото, што ся в тых рамках не містило, зникало з поля смотріня. Ікона фунґувала як еґзотичный артефакт, а модерна і сучасна творчіст была іґнорувана або асимілювана до домінуючых нацийональных нарраций. В результати наша штука была присутна, але єдночасно позбавлена голосу, подібні прецін діяло ся з перениманьом і нищыньом нашых церкви. Рівночасно вельо артистів і артисток фунґувало поза архівом і інституцийом. Хоц іх роботы істнували в приватных просторах і в памяти спільноты, оставали поза головным кругом не з браку вартости, але з причыны браку знаня і волі, жебы узнати іх за рівнорядны взглядом «центра».

На выставі находит ся єден Поляк – Антоний Крог. Рішыл єм вказати фотоґрафіі пана Антония зато, же представляют не лем нашу культуру як тоту, котра была нищена і одберана, але тіж як тоту, котра ся одраджат, вертат як фенікс. Особливо зворушают фотоґрафіі, котры з єдной страны вказуют богатство лемківской культуры, такы як розпаляня першой ватры ци выборы Місс Лемковина, а з другой – драматичне нищыня Лемковины, видиме в руінах часовні (православной каплиці) в Баници та розбитых камінных крестах на цмонтерях в Рыхвалді і Гыровій.

НМ-Н: «Формы присутности» – присутности чого і кого? Ци іде радше о присутніст артистів в істориі штукы ци о присутніст спільноты, котра десятлітями была выпыхана поза наррацию головного нурту?

МШ: Наголовок «Формы присутности» од початку был для ня вельозначным понятьом і цільово неострым. Не односит ся до єдного рівня реальности, але до накладаючых ся на себе реґістрів присутности – естетичных, історичных, еґзистенцийональных і політичных, а напятя медже нима становит суть той выставы. Влучыня такых творців як Варголь, Никыфор ци Новосільскій в наррацию о штуці Лемків/Капратскых Русинів не має на ціли лем «одзыскати» іх біоґрафіі ани приписати іх до єдной, запертой достоменности. Барже ня інтересує тото, як іх творчіст вказує формы істнуваня поза центром, поза єднозначным закорініньом і стабільныма катеґориями, жебы з присутности артистів не зробити лем жесту репрезентациі, але тіж запросити до інчого чытаня іх робіт.

Так само важна, а быти може найважнійша, єст єднак присутніст самой спільноты, котра роками была систематичні выпыхана поза головный нурт культурных нарраций. Лемкы/Карпатскы Русины фізичні, культурні і творчо были присутны, але были символично неприсутны – неописуваны, фольклоризуваны, асимілювяны або промолчаны.

Бесідуючы о «Формах присутности», мам тіж на думці присутніст памяти, котра не все принимат форму наррациі ци образу. Быват записана в предметах штоденного хосну – річах, котры давно належали до Лемків, были частю іх жытя, а тепер лежат в музейных збірках. Тота присутніст вказує ся тіж в структурах істориі, такых як Талергоф ци акция «Вісла», котры не сут лем запертым фактом мунилого, але дале орґанізуют спосіб смотріня світа, творіня і бытя.

«Формы присутности» сут для ня тіж звіданьом о місце етноґрафіі і істориі штукы в сучасности. Робота з Державным Етноґрафічным Музейом позволила мі потрактувати музей не як простір архівізациі «того, што было», але як критичне поле спосібне давати звіданя о тото, што буде. В тым сенсі музей явит ся тіж як інституция готова змінити перспективу і взяти одповідальніст за способы, в якы дотепер оповідала о інчых.

НМ-Н: Ци тота выстава єст барже о штуці ци о достоменности? На кілько кураторство было направлене на будуваня артистичной наррациі, а на кілько на привертаня голосу соспільности?

МШ: Тото звіданя тыкат самого ядра мого кураторства, од початку бо не хотіл єм выберати медже штуком а достоменністю. «Формы присутности» сут выставом о штуці як просторі, в котрым достоменніст може ся выразити. То предовшыткым выстава о штуці – трактуваній автономно, без протекцийональных етикєт і редукуваня єй до ілюстративной функциі. Основне было будувати спійну артистичну наррацию, працуючы з формом, медиюм і естетиком і напятьом медже сакрум а сучасністю, центром а перифериями, видимістю і выцофаньом. Єдночасно, не вірю в штуку без контексту, особливо в примірі систематично марґінализуваной спільноты. Зато тіж друга саля выставы была подумана як простір особливо міцно звязаный з достоменністю, основаный на символах Гір і Лісів – фіґурах памяти, схороніня і тырваня, але тіж границі і выцофаня. То місце, в котрым достоменніст не єст безпосередньо деклярувана, але вказує ся через знакы, ритмы і артефакты, котры сут закорінены в спільнотовым досвідчыню.

Основом кураторства было так вести наррацию, жебы достоменніст не вкрыла штукы, але могла ся вказати в ней в неочывидный і невымушеный спосіб.

НМ-Н: Для кого єст выстава? Хто єст єст найважнійшым адресатом? Ци барже для інституций і світа штукы, ци для самых Лемків/Русинів? Ци для векшынового соспільства? Може для тых, котры аж тепер усвідомляют сой, же «то тіж іх істория»?

МШ: То єдно з найтяжшых і єдночасно найважнійшых звідань, якы єм сой давал. Одповід, же «для вшыткых» была бы выгідным выходом. Выстава не єст неутральна і не єст адресувана до вшыткых, хоц каждый може найти в ней штоси інче. Не узурпує си прав до універсальности розумленой як безстранніст. Противні, єй пункт выходу єст вызначеный і свідомый свойой позициі. Зачну од того, што є мі найблизше – для Лемків/Карпатскых Русинів. Тота выстава єст для нас. Не як жест репрезентациі ани афірмациі достоменности, але як акт узнаня. Хотіл єм створити простір, в котрым спільнота може видіти свою штуку не як «додаток до істориі», не як припис ци етноґрафічный фон, але як полноправну, незалежну артистичну практику, спосібну ґенерувати своі формы і значыня. Для єдных може то быти підпорююче досвідчыня, для інчых – боляче, а для іщы інчых – неочывидне.

Єндочасно тота выстава єст видимо скєруваня до світа штукы і до інституций – як выклик. Єст звіданьом о тото, кого і згідно з якыма принципами принимаме як част істориі штукы, якы ґенеалоґіі стают ся видимы, а якы остают системово іґноруваны. Не ішло мі о тото, жебы дописати «бракуючый розділ», але жебы заквестийонувати саму структуру наррациі, в котрій меншыновіст за часто означат периферийніст, а периферийніст – меншу вагу. В тым сенсі «Формы присутности» сут тестом, провіріньом того, ци інституциі знают достеречы в тій штуці не «тему» ци «проблем», але партнера до бесіды, рівноправного участника поля штукы.

Єст єднак іщы третій, быти може найважнійшый адресат. Выстава єст для тых, котры аж тепер можут собі усвідомити, же «то тіж іх істория», аж і коли николи скорше не называли єй в тот спосіб. Для осіб, якы жыют в просторі уформленым повоєнныма міґрациями, змінами границ і асиміляцийныма процесами, а єдночасно не все достерігаючых, як барз тота реальніст была збудувана коштом інчых. В тым смыслі выстава не оскаржат, але одкрыват. Вказує, же тото, што принимане было як єднорідна культурна наррация, было по правді сумом вытишыня, упрощыня і селективной видимости. Не залежыт мі на тым, жебы векшыновый адресат «спілчул». Хотіл бы-м радше, жебы виділ себе в тій реляциі, жебы зрозуміл, же сучасніст, в котрій жыєме, была формувана тіж меншыновыма істориями, перифериями, досвідчыньом жытя «помедже». Кєд дахто выйде з той выставы з думком: «не знам єм, што то тіж о мі», буде то значыло, што «Формы присутности» сполнили єдну зо своіх найважнійшых задач.

Фот. Пресовы материялы Державного Етноґрафічного Музею в Варшаві.