Стовп ідентіты

24-го новембра 1945-го року выникнув на основі рішіня Україньской народной рады Пряшівщіны в Пряшові Україньскый націоналный театер. Уж 2-го марца 1946-го року театер одпремєровав першу пєсу. Днешній русиньскый Театер Александра Духновіча в Пряшові святкує 80 років. 80 сезон. А в ключовых моментах быв рішучім.

То, же у 1945-ім році выникнув не русиньскый, а україньскый театер, є зрозумілым ділом. На Пряшівскій Руси уж актівно діяли просовітьскы, проукраїньскы політіци, якы ся актівізовали у высше спомянутій раді, хоць о тім, якыма были тоты збаламучены Русины реално Українцями, свідчіть наприклад і факт, же записніці із засіданя были писаны по російскы, а на раді подля свідків так само бісідовало ся будь по русиньскы або по російскы.

Была то ясна лінія дана в Москві, што ся має із Русинами по Другій світовій войні зробити, а політічне веджіня Чехословакії тому не сперало, лем ся приспособльовало. Чом бы сьме чекали, же ся в Празі поставлять за Русинів, кедь ся не знали поставити ани за властну меджівойнову теріторію – Підкарпатьску Русь, гейже?

Прага ся поставила проти лем раз, і то кедь політічны авантурісты із Україньской народной рады Пряшівщіны не мали доста, кедь ся анектовала Підкарпатьска Русь Совітьскым союзом, але іщі хотіли прикапчати ку тій теріторії і Пряшівску Русь. То уж было вельо і на Прагу, нащастя. І вдяка тому із політічного орґану пізніше комуністы зробили културну орґанізацію.

Але вернийме ку театру. Хоць він дістав назву Україньскый націоналный театер, од початку в нім были Русины, і од початку было думам вшыткым ясне, же їх публіка є русиньска. А мож спомянути і то, же театер не грав у першых роках лем по україньскы, але і по російскы. Пізніше перешло ся лем на україньскый язык на сцені. Лемже все было фактом то, же в театрі грають Русины, і їх публіка, ці на домашній сцені або на селах, є русиньска публіка.

В половині 1980-ых років пришов до театру на функцію драматурґа Василь Турок-Гетеш, котрый мав підпору у шефа – директора театру Ярослава Сисака. При русиньскых акторах і русиньскій публіці уж не браковало вельо, жебы почати штось, што змінить траєкторію. Можеме то назвати, наприклад, одвага.

І вдяка тій одвазі, котра ся при Сисакови і Турокови-Гетешови в театрі нашла, у фебруарі 1988-го року, коли офіціално Русинів не было, коли сьме не мали кодіфікованого языка, на сцені україньского театру одпремєровала ся пєса Сенс Нонсенс, і в пєсі ся бісідує „на діалекті“, значіть – по русиньскы. В далшій сезоні в тім самім році одбыла ся далша премєра по русиньскы – Оцет, і наш язык поступно діставать ся на сцену професіоналного, втогды іщі україньского театру.

В часі, коли не існуєме, коли не є кодіфікації, професіоналный театер приближує ся ку своїм акторам і своїй публіці через язык, котрый є про них материньскый, природный.

Він в ключовых моментах нашого руху за нашы права быв єдным із рішучіх. Была то професіонална інштітуція, котра ся поставила на сторону свого народа.

А пак приходять політічны зміны, 1989-ый рік. Нелем Прага ці Братіслава може похвалити ся тым, же револуцію підхопили акторы, театры, бо втогды іщі все Україньскый націоналный театер є так само в центрі діяня. Актор Миколай Ляш став головным трібуном револуції в Пряшові. А не є то лем він, хто є на пулзі добы.

Ярослав Сисак і Василь Турок-Гетеш стали основаючіма членами Русиньской оброды, Сисак довгый час діяв такой по першім сеймі в різных орґанах орґанізації, Турок-Гетеш довгы рокы тоту першу пореволучну орґанізацію у бывшій Чехословакії вів як председа.

Уж в 1990-ім році знова не бракло одвагы веджіню театру, кедь пожадало о зміну назвы театру на Театер Александра Духновіча, котрый поступно, іщі перед кодіфікаційов, зачав переходити лем на русиньскый язык на сцені. (То ся, нажаль, під політічным тиском змінило пак аж в 2008-ім році.) Не мав такой одвагы, не мав такых людей, котры бы стояли за своїм народом, наприклад музей у Свіднику, котрый тот час не схосновав, і зістав україньскым.

Турок-Гетеш в 1991-ім році став першым председом Світовой рады Русинів, Сисак у 1995-ім році прочітав святочне выголошіня кодіфікації русиньского языка в Братіславі. Але не были то лем тоты дві особы. Была то просто інштітуція, котра поставила ся на наш бік, вдяка котрій нашла своє перше місце про роботу і Русиньска оброда, а могли бы сьме продовжовати.

Могли бы сьме теперь раховати, кілько світовых текстів переклало ся вдяка русиньскому театру на наш язык, а то іщі і перед кодіфікаційов, кілько премєр было зробленых по русиньскы, але на то суть іншы тексты і іншы публікації, якы то можуть сумарізовати.

Могли бы сьме ся хвалити тым, же як Русины маєме тоту найвысшу културу, бо маєме професіоналный театер. І то є правда. Але не мали бы сьме забывати на іщі єден важный факт.

Театер Александра Духновіча – то не є лем театер, то єден із фундаменталных стовпів нашой ідентіты. Він в ключовых моментах нашого руху за нашы права быв єдным із рішучіх. Была то професіонална інштітуція, котра ся поставила на сторону свого народа. За успіхы, котры сьме по 1989-ім році досягли, можеме дяковати і театру, тым одважным людям в нім.

Не бою ся повісти, же до даякой міры ту днесь сьме в такім поставліню, в якім сьме, і вдяка театру, людям з театру, якы залучіли ся до русиньского возродного процесу. А театер ту є і днесь, бо сьме і мы. Не забывайме на наш театер, навщівлюйме го. Бо то не є лем театер. То стовп нашой ідентіты.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm.