Голосник

Готель Чіллоґ в Мукачові

Раз

Піл четвертой пополудни сперед дворця в Ліґници одходил автобус до Любіна. З центра єдного міста до другого ішол даде піл годинкы. Был означений номером «40» і іздил кус скорше як «сорокпятка», котра через Любін возила люди дале, аж до Польковиц. Автобус был тіж барже модерний і комфортовий як стара «45», роблена в фабриці в Єльчы, на ліценциі чешской Шкоды. Меньше в ним трясло і гучало, лем было мало місця і заєдно был полний. Декотры з пасажерів сідили, векшына стояла втиснута як шпроткы в консерву.

Конец серпня/авґуста 1982 р. был горячий. Кып, спека і духота. Люде застараны штоденном борбом о забезпечыня еґзистенциі, до того стерроризуваны войном, котру комуністы перед роком выповіли соспільству, жебы го покарати за утопійны мриі о свободі. На улицях не было уж танків і контрольных пунктів, але трафляли ся іщы войсковы патролі, якы мали право леґітимувати каждого. Лем перед місяцьом перестали обовязувати міліцийны годины, заказуючы выходити по змерку з хыжы і перепусткы, такы як в войску, жебы мож было даде поіхати. Але в Ліґници надале страшыли совітскы солдаты. Было іх всяди полно, ходили зрыхтуваны до атаку, по трьох, зо своіма кулемьотами з надітыма баґнетами.

Сороківка рушыла і до границ Любіна пришла скоро. На першым пристанку при улици Ліґницкій станула. Шофер выпустил парох пасажерів, пак рушыл. Лем не одышол далеко, може з 300 метрів. Автобус пристанул іщы перед остром кєром в ліво і так як вшыткы інчы авта был затриманий. З каждом секундом в середині робило ся штораз горячше. Напочатку никого не зачудувал видок такой кількости войсковых машын, «сук», міліциі і інчых силовиків, котры провіряли кажде авто і гейбы робили в них контролю. Чудувало лем єй насиліня, безмірніст, дивний поспіх і голосны крикы. Силовикы «ЗОМО» придумали зробити нагле, приспішене взможыня репресий і выкликувати незвычайну атмосферу емоций. Ходили од машыны до машыны і контролювали, потім дале до міста не пустили никого. Мож было лем навернути і іхати дозаду.

По часі дішли і до автобусу, наказали шоферови отворити двері. Єден зомоль вліз спереду, другій одзаду. Справували ся провокуючо і аґресивні. Ходили по автобусі з выцілюваныма калашніковами, позерали по пасажерах, подекотрым выбраным провіряли документы. Температура росла і атмосфера робила ся густа. Аґресия зомовців тіж росла, як бы были нажерты шалійом. Піна текла ім з пысків, были встечены. Парудесят застрашеных люди і они – героі войны з народом. Тишына і страх в очах вшыткых стерроризуваных.

Мертву тишу заколотил знагла лем єден голос. На переді сідяча пересічна жена одважыла ся візвати «І кого ту глядате? Што хочете ту найти…». Аґресия мілициі зосередила ся на тій єдній жені. Тепер уж нашли, што глядали. Звыклу жену з торбами, котра ішла з роботы домів, могли назначыти як свого ворога, протисистемову бунтівничку. На щестя, моментальні пришол якысий «старшына» і наказал выйти своім солдатам. На бабу зачал кричати, што єст провокаторком і може ся для ней тото злі скінчыти. Він єй може тепер заарештувати, або зробити з ньом хоц-што. А ту, в цілым місті ся злі діє і такы як она сут тому винуваты. Пятдесятеро інчых пасажерів ся не візвало, дало ся успішні споневерати комуністичній безпеці. Лем тота єдна, анонімова проста жена з Любіна, котра ішла коло 4.00 годины пополудни, в автобусі «40», дня 31. серпня/авґуста 1982 рока не дала потоптати свойой чести.

Тот образ мам перед очами доднес. Того дня в Любіні виділ єм іщы плянову пацифікацию, зневажаня, битя і реґулярне полюваня на люди. По цілым місті іздили міліцийны «сукы» і стріляли до люди слезоточныма ґранатами. Стріляли і до выглядів. До старушків, котры заінтересуваны криками і гуком вышли попозерати на балькон, тіж стрілили. Перед малым костелом салезиянів, де днес стоіт велика гандльова ґалерия – гмла. Чудне тото, на небі ясне сонце, а ту густа гмла. Крикы люди, бігы, бойовы закликы силовиків, битя палицями в щыты і стрілянина. Там стріляли острыма кулями. До люди, котры демонстрували, власти вывели своіх оружных міліциянтів-бандитів.

Того дня вбили троє люди і десяткы ранили. Пацифікациі і арештуваня жытелів неспокійного міста тырвали іщы дальшых пару днів.

Два

Альфред Білик был остатнім львівскым воєводом. Але перше скінчыл правничы студиі і розвинул адвокатску практику в місті Лудзь. В 1936 р. його камарат зо школы і з войска, головний ведучий польской арміі – маршал Рыдз-Сміґлий, возвал го і повірил му важны державны функциі в ІІ Польскій Республиці. Остал наперед тернопільскым, потім львівскым воєводом. В 1939 р., коли зачала ся ІІ Світова Война, а під Львів підходили уж першы німецкы войска, через радийо, воєвода Білик – представник уряду – дал патріотичну промову до народу. Повіл, што Львів – місто, котре все єст semper fidelis, якє столітями тырвало вірно при Польщы, мат ся і тепер боронити до кінця, а што він, назначений на провідника Львівян, буде вєдно з нима борол ся з німецкым ворогом. Окрем того, нерозважно повіл, што остане зо своіма і ниґда не лишыт Львова і Львівян. І довєдна будут докінця боронити місто перед гітлерівцями.

На другій ден вказало ся, што обіцял тото, чого дотримати не был в силах. Премєр Складковскій приказал му іхати до Кутів, де находил ся цілий евакууваний польскій уряд влады. Даремны бы были протесты. Приказ начальства мусіл быти выполнений. В Кутах Біликови были переданы дальшы розказы. Мал іти до Мукачова, котре товды было приналежне Мадярам, і орґанізувати там польскій консулят. З Мукачова іщы двараз прібувал вертати до Львова, жебы дотримати слова, якє дал його жытелям. Коли 17. вересня/септембра 1939 р. совітскы союзникы Гітлера заняли Львів, было ясне, што борба против двом арміям буде неуспішна.

Воєводі Біликови остало провести остатню борбу. Тоту о сохраніня свойой особистой чести. В готели Чіллоґ (днес Стар) в Мукачові, в ізбі номер 5, написал остатню свою волю і стрілил си з пістолету до головы.

Написал, што його жытя не передставлят ся нияк уж потрібне вітчызні. Не міг бороти ся во Львові, не зо свого выбору, лем примушений приказом одышол з міста. Своім дітям желал жыти щестливо, о кілько то буде можливе. Хоче лем сохранити свою чест, і жебы його слова познали вшыткы жытелі Львова, котрым обіцял служыти. До мадярского уряду влады написал окреме писмо, котре просил пошырити в пресі. Поділил грошы, котры мал зо собом, просил заплатити готельовий рахунок зо звыковым тринґельтом для обслугы. В ґазетах просил написати і про тоты пінязі, якы ниґде не были книгуваны, най бы люде знали, што і з них ся розрахувал. А вшыткы документы і урядовы справописы наказал одослати до Будапешту.

Три

Думам, же каждий цінит свою особисту чест, але не думат на ню наштоден. Тішыт ся, коли єст доцінений, поважаний, нагороджений медальом, грамотом, добром оцінком в школі, ци хоц добрым словом. Будуваня свойой системы вартости проходит як безконечне ставляня хыжы. Робиме тото роками, ліпиме єй з вшелеякых цеголок і ріжного материялу. Трафит ся такє, што і готовий фраґмент конструкциі, котрому дашто хыбує, поставлений криво, або з планного материялу, треба самому розобрати і зробити реконструкцию.

Ходит неєдному по голові смак получыня свойой конструкциі до другых. Не єден раз єм чул, же тоты, котры гордят ся русиньском достоменністю, языком, культуром і обычайом, непотрібні сут такы принципіяльны. Не будуют такы згоды понад поділами, ergo не дают ся влучыти до чужой ідеолоґіі, культуры, языка і вшыткого інчого. Причыну того найлегше находят такы голосителі згоды, повязыючы єй з якысым особистым конфліктом медже людми, ци орґанізациями. Не думают, што причына єст глубша і сігат до фундаментів самоідентифікациі, до намаганя ся сохранити свою особисту (або ґрупову) чест. Коли єден на другого ся криво позерат, або трафило ся му непотрібні о другым планне дашто повісти, то ся лем повадят як бабы на ярмаку, лем коли о гонір іде – то інча справа. Быти може, жена з автобусу в Любіні мала якысий особистий жаль до дакотрого комуністичного злочынці, лем якє тото мало значыня того серпньового дня 1982 рока коли протиставила ся она всемогучым панам з ЗОМО? Быти може воєвода Білик честно вірил, што мат право обіцяти Львівянам, што іх не одступит і буде боронил міста довєдна з нима. А коли важнійшы од нього дали му приказ, котрий примусил вломити пароль, то самовбивство было єдиным выходом, жебы не стратити особистой чести?

Ідеолоґічны антирусиньскы і антилемківскы стремліня украінізаторів ідут ґу тому, жебы выоначыти, знищыти і заперечыти рідній достоменности, материньскому языкови і русиньскій культурі. Жадных інчых арґументів і пропозиций для Лемків не мают. Роками дают лем тупе, іґнорантскє, безграмотне і насильне намаганя ся знищыти остаткы русиньской культуры. Тиск роблят і некотры університетскы професоры, котрых задача – быти функцийныма ідеолоґами. В рамках єдиных дозволеных украіньскых орґанізаций за комунізму робили тото і надале продолжают в рішынях давных товаришів з чысленных політбюр. І «зсыповці»[1] были функцийонерами і підпорительками комуністичного систему. Панове Украінці, котры творили редакцию «Зустрічі», тото повинны самы про себе знати і проголосити. Днес, як неофіты діганяют граючых по ночах на трубці в Саноку припустных аґентів. Інчы занимали ся мумійом Леніна в московскым мавзолею. Про своє минуле забыли.

Позерам на коротку реляцию в украіньскій телевізиі з так званого «лемківського» фестівальчыка в місточку під Львовом. На сцені выключні украіньскы присюды, вайканя і балаканя. До камеры розговоры дают бабы – вышыты од пят по уха, і хлопы – в вышывках од яєц по вершок оселедця. Білше тота стилистика абсурдных прикрасок вшыткого припоминат татуажы Полінезийчыків, як форму народного традицийного облечыня. А уж напевно не лемківского. Яскраво, крикливо і з ярмачным смаком, фестівальчыково по фрасі. Дуже шуму, гуку і крику, жебы споневерати вшыткых позераючых. На тым фестівали не было нич лемківского, не думам ани, жебы там і Лемкы были присутны. Мойой чести такы не стоптали. То лем украіньскє представліня уяв про світ было, нич веце.

            Чом Лемків, Русинів во світі мали бы обходити днешні украіньскы войны і занимати політика тамтышніх чыновників? Ци в 1947, 1956, 1968, 1970 ци 1982 році дакотрого з тых днес презентуючых неофітскій урра-нацийоналізм, та культуру выключно чужой нацийональной ідеолоґіі інтересувало, што ся діяло з Лемками в Польщы, Русинами в Чехословациі і на Мадярах? Ци іх не треба бы глядати серед окупантів, причыняючых ся до зневоліня Русинів? Вельо такых наверненых на украіньство в першым, ци другым поколіню веде антурусиньску діяльніст, зневажат вельох Русинів, депрецийонує іх достоменніст, сіє лож і розъєднує нарід. Та, ци уж нихто ся не візве, же тоты іх діяня порушуют чест Лемків?

Украінізаторы і іх нацийоналистична ідеолоґія довели до того, што вельо з тых, котры знают про лемківскє походжыня предків, стратила безповоротно надію і не найде ся медже нима такій муж, ци жена, котры бы станули і голосно повіли – дост того! Без мойой участи, без мойой підтримкы. Я не дам потоптати чести свойой і никотрого Лемка. Не соглашу з тым, жебы СФУЛО зо своіма протилемківскыма функцийонерами во світі кликало безпеку на Русинів. Неє згоды на дальше нищыня Русинів, іх достоменности, і іх языка. Де ся діли героі, котры бы боронили свого? Ци остало уж лем выберати украіньскы присюды, бубніня, гулянкы і пиво, якє пропонуют вам на ватрах?

Довоєнний честний кодекс Бозєвича дозвалял позвати на дуель не каждого, а лем тых, котры мали гонорны способности. «Честны» люде были тоты з завершеном матуром, творці і повірены до соспільных функций. Окрем них, пережытком старых часів было признаваня аристократів за «честных». Не думам, жебы свій гонір мали лем выбраны. Сохраняти свою чест може каждий. Продержавных мужів, русиньскых політиків, котры діяли бы пронацийоналні, все треба. Бракує лем такых, котры так важыли бы собі слово, проґрам і реалізуваны планы, же для сохраніня свойой особистой чести або придут до функциі, або… абдикуют, коли самы признают, што для ґрупы єст тото потрібне. Русиньскій statesman фурт єст потрібний.

[1] ЗСП (Zrzeszenie Studentów Polskich) студентска прокомуністична орґанізация сотворена комуністами в 1982 р. )

Фотоґрафія готелю Чіллоґ в Мукачові зо сайту t-heritage.com.ua

В проґрамі вызвучала співанка – «Csillagok csillagok».

Шеруй.

О авторі

Богдан Ґамбаль

Присутний. Народил єм ся в Польковицях, на Нижнім Шлеску. Люблю ходити там де мі боронят і радити тото чого не дозваляют повідати. Люблю переносити границі. В радию Лем.фм єм од початку. Окрем радия тых моіх початків было більше - Стоваришыня і улюблена - Руска Бурса. Люблю чытати стары русиньскы ґазеты. Зачал єм публикувати іщы в Голосі Ватры. Контакт: gambal@lem.fm

Коментарі