Стефанія Трохановска оцінена Нагородом ім. Никыфора

Як уж стало традицийом, в першый ден тогорічной, 46. Лемківской Ватры на Чужыні, Капітула Стоваришыня Лемків признала Нагороду ім. Никыфора – Епіфана Дровняка – «за труд жытя одданый для лемківской культуры».

Тогорічна статуя трафила до Стефаніі Трохановской, поетесы і орґанізацийного кєрівника славного Ансамблю Пісні і Танця «Лемковина».

Хоц може часом – як то гварят – стояла з боку, все думала на добро лемківской культуры і на хосен тых, котры єй вказували на першій леніі фронту. Лавреатці 26. квітня/апріля 2026 р. выполнило ся 75 років жытя.

Думками з михалівскыма ватрянами

Церемонія переданя Нагороды ім. Никыфора одбыла ся 31. липця/юлия 2026 р. по офіцийній части, яком было положыня квітя під памятником жертв акциі «Вісла» і розпаліня тогорічной Ватры. По концерті Хору «Зоря» з Устя Руского конферансиєрка першого дня – Анна Ревак, попросила на сцену представників Стоваришыня Лемків – Ведучого ГЗ СЛ Андрия Копчу і Заступцю Ведучого ГЗ СЛ проф. Олену Дуць-Файфер.

Заступця Ведучого выголосила лявдацию на чест лавреаткы, представляючы богате жытя Стефаніі Трохановской. Спомнула найважнійшы моменты єй родинной, але предовштыкым творчой реальности. Вказала, што Стефанія Трохановска все стояла на лемківскых ідеовых позициях, будучы підпором для свого мужа – Маестро Ярослава Трохановского, якому помагала в нелегкых часах вести колектив і ґрупувати Лемків.

Вкінци тіж была єдном з тых нечысленных жен, якы оддавали своє серце при першых Лемківскых Ватрах в Горах. Як поетеса дебютувала уж в 1983 р. – важным бо часі нашого великого одроджыня.

З рук Ведучого Андрия Копчы оцініня одобрал Севериян Косовскій, згідно з желаньом Стефаніі Трохановской. Не змогла быти присутна в Михалові. Секретар ГЗ СЛ подякувал в імени оціненой за взріня єй як особы вынятково заслуженой для лемківской культуры. Обіцял переказати статую особисто в Білянці.

Роджена на чужыні, дівка выселенців

Стефанія Трохановска (по роді Бортняк) вродила ся 26. квітня/апріля 1951 р. на выгнаню в Мірошевіцах, в родині Йосифа і Любомиры з Канів. Наймолодшы рокы прожывала в Нелюбіі, Мірошевіцах і, вкінци, в Дрожыні близко Ґлоґова, де єй родиче тяжко робили на дванадцетгектаровій понімецкій ґаздівці. А были то уродженці двох прекрасных кутиків Лемковины – няньо з Гуты Высівской, а мама з Ріпок. Як вшыткы Руснакы, в 1947 р. были беззаконно позбавлены рідной землі і карпатскых лісів, а під чыісым задумом нашли ся на цілком незнаных, «одзысканых» польскых рівнинах.

Середню освіту зачала в будівляным технікум в Ґлоґові. Скоро змінила напрям, кєд же кус за намовом няня выбрала єднако рільничу школу в Новым Місточку (як єдиначка, была надійом родичів на наслідника на родинній ґаздівці на чужыні).

Але жытя покатуляло ся по свому. Так то уж є, же не все отримуєме тото, што сме си заплянували. Часом, аж по долшым часі вказує ся, же жытьовы выборы (хоц не все плянуваны) сут тыма найліпшыма, котры могли нас стрітити. І як раз тото, што зачало ся на чужыні, свою кульмінацию мало в пізнійшых роках уж на рідній Лемковині.

Стефанія і Ярослав. Вертаня

В жытю каждого молодого чловека важным етапом жытя єст познаня другой особы, з яком пак хоче ся жыти і творити родину. Стефанія Бортняк свого пришлого мужа, Ярослава Трохановского, познала в 1966 р. на весілю сусідів, якы по роді были з Ріпок.

Хоц Ярослав был уж дозрілым кавалером, одраз нашли спільны темы. Єдном з них была напевно єднака любов до Лемковины, до Гір, до той краіны, до котрой неєдно лемківскє серце так барз міцно мрияло поіхати, вернути. Молодый Ярослав Трохановскій розповідал пришлій жені о своіх плянах заложыти великій лемківскій ансамбль. Заєдно стало ся так, же в тым часі на чужыні в Лісцю был ним основаный першый лемківскій хор на выгнаню.

Ярю 1968 р. молодый і завзятый Ярослав Трохановскій вернул ся в Горы. Пришол до Білянкы, бо до його рідной Білцаревы поворот был заказаный. Зачал роботу як інструктор УСКТ. До нареченой іздил з Білянкы на чужыну. Вкінци рішыли злучыти ся на все.

3. мая 1969 р. таінство вінчаня в церкви св. Тройці в Любіні благословил ім о. Штефан Рыджай, родом з Білянкы. По шумным, тырваючым два дни весілю на 200 осіб, де присутна была не лем родина молодят, але і знаны уж товды лемківскы діячы (м.ін. Павел Стефановскій, Федір Ґоч і Михал Доньскій), супружество Трохановскых спакувало тоболкы і поіхало до Білянкы. Вернули домів – так як обоє хотіли. Лем скоро ся выявило, же жытя не все єст кольорове, тым більше, што повороты Лемків не были радо стрічаны, a обставины бытуваня нелегкы. Трохановскы діждали ся четверох здібных діти: Славомира, Лідиі, Богдана та Мирослава.

Ансамбль «Лемковина». Родинне perpetuum mobile

Ясном страном тых першых років было артистичне жытя, котре квитло дораз з оснoваньом в 1969 р. мужом Стефані Трохановской, Ярославом, Репрезентацийного Ансамблю Лемків в Польщы «Лемковина». Пробы одбывали ся в хыжы, в котрій замешкали. Початкы діяльности ансамблю не были такы, як в пізнійшых роках – бракувало фінансів, облечыня, інструментів.

Трохановскы мусіли вкінци підняты нелегкє рішыня – піти назад на чужыну. Стало ся то в 1975 р., на дальшы три рокы. Діяльніст ансамблю силом річы мусіла быти завішена. Замешкали в Дрожыні, а Ярослав достал роботу в Гуті Міди «Ґлоґів». За зароблены грошы повело ся ім купити авто – «малюха». Вкінци зас вернули домів, до Білянкы, де Стефанія враз з мужом і дітми продолжали народну творчіст.

Стефанія Трохановска одраз была том особом, яка занимала ся вшыткым, што треба было зробити од орґанізацийной страны ансамблю і люди, якы го творили. «Лемковина» была не лем музичным колективом, але творила неформальну лемківску соспільно-політичну орґанізацию. Был то бо період, коли в Польщы не были респектуваны права окремой нацийональной меншыны – Лемків. Прото родинна діяльніст Трохановскых тым більше принесла неоціненый хосен. Сама Стефанія через долгы рокы выполняла функцию орґанізацийного кєрівника, обнимаючы фактично ціле бытове істнітня колективу.

Лемківска Ватра. Турне ’87

Подійом, яка в 1983 р. вродила ся м.ін. в головах Стефаніі і Ярослава Трохановскых, была Лемківска Ватра. Задумали єй вєдно з Володиславом Грабаном і Петром Трохановскым – Мурянком (Ярославів брат). Початково была она заплянувана як Музичны Пленеровы Варштаты – «Лемківска Ватра».

Ватра была орґанізувана ансамбльом «Лемковина» і через люди заанґажуваных в його діяльніст, як тіж активных лемківскых діячів в тамтым часі. Стефанія Трохановска од початку была на ній присутна. Помагала мужови і дітям (уж товды заанґажуваным в народовы справы), зас пильнувала вшыткого од адміністрацийной страны. Была особом, яка через першы рокы той подіі одподівала за річы, котры може не все были видимы на перше пізріня. «Лемківска Ватра» была незалежном маніфестацийном подійом, яка мала свій вынятковый лемківскій характер до 1989 р. Пак была перенята проукраіньскыма діячами з Обєднаня Лемків.

Дальшым етапом артистичного (в тым родинного) жытя Стефаніі Трохановской было славне турне ансамблю «Лемковина» до ЗША і Канады, якє прошло в 1987 р. Принесло оно величезный успіх цілій лемківскій громаді. «Лемковина» дала чысленны концерты, высоко доцінены коментаторами з ріжных стран світа. Очывидно і ту Стефанія Трохановска брала одповідальніст за зрыхтуваня выізду. Пильнувала вшыткого од початку до кінця.

Хоц по роках мож ствердити, што колектив як раз в ноным часі был на найвысшым артистичным рівни, то само славне турне парадоксальні в даякій мірі довело до його наступаючых проблемів. З ріжных причын ансамбль «Лемковина» другій раз в істориі мусіл суспендувати свою діяльніст.

Поетеса

Як раз 80. рокы і тырваючы еманципацийны процесы лемківской меншыны в Польщы дали Стефаніі Трохановскій нагоду на заістніня як поетесі. Але першы стишкы зродили ся уж в середній школі. Ґу тому, же писаны «до шуфляды» вершы мают высокій рівен, переконал ю бываючый в Білянці Єжы Гарасимович. Дебютувала як раз вчас «І Лемківской Ватры» на странах «Голосу Ватры» в 1983 р. Неодолга, бо в 1984 р. вышла єй перша збірка «Potem, teraz, przedtem» (з перевагом польскоязычных вершів). Вказала ся в Сандецкій Выдавничій Офіцині, яка в ноным періоді мала інтерес о лемківскых творців.

Ювілятка выдала іщы дві польскоязычны збіркы: «Nie pozwól uschnąć kwiatom» (1991 р.) і «Motyle» (1994 р.) та єдну лемківскоязычну під наголовком «Вербина» (1993 р.).

А якы сут тоты вершы? Авторка зобрала великє чысло добрых рецензий. Творчіст Стефаніі Трохановской вписує ся в повыселенчый напрям, коли бо находиме вершы, в якых вказує на тугу, втрату, жаль. Є то верш і так нетиповый, бо інчый од тых, до котрых сме привыкли. Тіж може і зато, што Стефанія Трохановска то поетеса, яка вродила ся уж на чужыні. Не зазнала красы Лемковины сперед єй выселінь, але мала тото щестя, же почула о ній вельо теплых оповідань, якы конец-кінцьом привели єй на землю вітців.

Трохановска є зачысляна до тзв. напряму лемківской автопрезентациі (попри Петрови Мурянці, Павлови Стефановскому, Володиславови Грабанови і Олені Дуць-Файфер). Напрям тот долго домінувал в сучасній лемківскій поезиі (а може фурт іщы домінує).

Стишкы Стефаніі Трохановской не дотуляют ся лем болю выселенця і іх потомных. Авторка презентує і інчы темы, одкликуючы ся до народной філософіі ци рідко стрічаной в лемківскій творчости еротикы. «Może od tego tytułu poetyckiej książki, a może właśnie od samej ulotności subtelnych mikroliryków, które stanowią szczególnie świetną wartość w warsztacie literackim Trochanowskiej, czytelnicy jęli „motylami” nazywać takie akurat hiperzwięzłe jej wiersze. Jak gdyby tworzył się osobny, bardzo indywidualny podgatunek liryczny», писал проф. Збіґнєв Сятковскій в 2007 р. в ескізі о вершу Трохановской пн. «Так давно».

При нагоді не годен не спомянути і о іщы єдным (такой незнаным) таланті Стефаніі Трохановской, якій так само переродил ся в пасию. То малярство, на котре не старчыло «жытьового» часу, жебы го професийно розвинути. Але талант до малюнку отримали потомны – діти заверышли плястичны школы і роблят наштоден в тій професиі, м.ін. як іконописці.

Хоц од выданя збірок Стефаніі Трохановской минуло уж кус часу, то непрестанно здают ся они быти цікавыма, притігаючы не лем око чытата, але предовшыткым його душу. То гейбы такій чытач, котрый в стишках Трохановской глядат внутрішнього зрозумліня і інтенсивных дознань.

Реальніст

Стефанія Трохановска, подідбні як єй муж і діти, через тоты вшыткы рокы оддала своє знаня і таланты для ансамблю «Лемковина». Хоц колектив од парох років «спит», то штоденна реальніст в хыжы Трохановскых в Білянці фурт зосереджат ся на творіню чогоси нового.

Чого желат ся поетам? Хыбаль того, жебы стрічали найбільше такых жытьовых моментів, якы дозволят записати тото найліпше, што в даній короткій хвили подиктує серце. Без серця, розум не годен был бы творити того, што так поправді має найбільшый смысел. І як раз Стефаніі Трохановскій хочеме желати того, жебы надале записувала слово за словом, якє так радо приняла перед роками не лем наша лемківска авдитория.

Заєдно хочеме подякувати за ставляня ся до нелегкой лемківской реальности. Стефанія Трохановска в часі найбільшых успіхів славной «Лемковины» была не лем орґанізацийным кєрівником, але в першій черзі женом, мамом і просто добрым чловеком, якій дбал на быт тых вшыткых лемківскых хлопців і дівчат, котры на кажду пробу ансамблю годны были іхати цілыма ночами, ачий з далекых західніх земель.

Днес знаме, што тото вшытко мало своій реальный смысел, і може часом так было, што одраз того нихто не вырюк – гей, оддільна робота Стефаніі Трохановской в ансамблю «Лемковина» принесла загальнососпільный хосен. І за тото треба нам днес подякувати.

Судный ден

ішли сме
того судного дня
в незнане
по части з добытком
зо серцьом
на двоє розорваным
ішли сме
на хвилю
на пару тыжни
місяци
а коли серце ся
кус загоіло
остали сме на все
дураци

***

tak dużo
zakrętów
i tylko
jedna
prosta
droga
ta ostatnia