Голосник

Аґнєшка Зєльонка: «Зачудували ня поділы в ґрупі, бо реальні іх видно, хоц барже на рівни активістів (…)»

Аґнєшка Зєльонка – фотоґрафка, журналистка і психоложка. Занимат ся головні темом социяльні выключеных осіб і меншын. Коли потрібує зробити си перерву і набрати кус дистансу, іде в горы. Пришла тіж до нашой бурсы, не жебы одпочати, хоц тото все мож, але жебы навязати контакт з такыма Лемками, для котрых достоменніст єст важна, або такыма, для котрых взагалі не єст. Побесідували сме раз, другій раз і певно іщы пару разів. Аґнєшка крутила ся по терені, робила фоторепортаж о Лемках, іх штоденным жытю, привязаню до традиций. В меджечасі была іщы в Босни. Там тіж робила фоторепортаж, великого калібру… Послухайте.

По освіті єс психоложком. Коли явила ся в Твоім жытю фотоґрафія і што ся стало, же остала?

Фотоґрафія все была в моім жытю, бо робила єм знимкы аналоґовым апаратом уж од долшого часу, але лем для себе. Сама тіж робила-м обробку знимок. В 2016 році рішыла-м лишыти роботу в Польщы (робила єм як психоложка в соспільній орґанізациі) і выіхати. Достала єм ся на европейскє вольонтерство до Ґрузиі, котру все хотіла єм познати. По ріжных істориях і пригодах трафила єм до медияльной орґанізациі. По приізді сіли сме при столі і зачали думати, што бы-м могла для них робити через тот рік. Николи скорше не робила єм на поважні нич, што звязане з фотоґрафійом ци журналистиком. В бесіді якоси так вышло, што роблю знимкы. Запропонували, жебы-м зробила фоторепортаж, они мі дадут апарат. Выдумала-м, што зроблю фоторепортаж о базарі в Тбілісі. Знимкы сподабали ся едиторам і редакторам, фоторепортаж сме выпустили і од того часу была єм іх фотоґрафком. Доставала єм задачы робити знимкы до ріжных материялів, была єм в вельох цікавых місцях Ґрузиі, выслали ня і м.ін. на тыжден до Абхазиі. По тым році, в часі котрого могла єм познати, видіти і утырвалити вельо інтересуючых історий, рішыла єм остати на Кавказі. Зачала-м доставати замовліня на знимкы од інчых орґанізаций, помалы публикувати, школити ся. Взяла єм участ в парох журналистичных проєктах, і так ся тото розвиват до днес. То дост свіже, бо так по правді то тырват од трьох років.

Великден – Сванетия, Ґрузия 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Сванетия, Ґрузия 2019 © Aґнєшка Зєльонка

На зламі років 2019/2020 реалізувала-с фоторепортаж о Лемках. Коли і де буде він доступный для публикы?

То єст добре звіданя, сама не знам. Хоц был докладный плян, то жытя… а властиві пандемія коронавіруса барз вшытко позміняла. Репортаж мал быти вказуваный в часописі, якій є доступный на вшыткых летовисках в Польщы. Барз єм ся на тото тішыла, бо знала єм, што є то нагода, жебы дотерти до люди, котры о Лемках не мают ниякого понятя і быти може николи бы ся не заінтересували том темом, якбы не тото, што коли ждали на свій аероплян, трафила ім до рук тота ґазета. На жаль, на тоту хвилю публикацию стримано і тема «вісит». Выстава моіх знимок мала тіж быти товаришучом подійом в часі імпрезы Лемковина Ультра Трейль, значыт змаганянь в гірскым літаню, котры проходят уж од парох років на полудни Польщы. Покля што тіж не знатя, што буде. Як лем ся дашто рушыт в тій квестиі, дам знати.

Зікр – Панкіші, Ґрузия 2018 © Aґнєшка Зєльонка

Озеро Удзіро (Без Дна) – Ґрузия 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Одкале думка на такій, а не інчый проєкт?

Єм одтале. Докладні з Бєщадів. Гев єм прожыла більшу част свого жытя, зато тема Лемків, але і Бойків, все была мі близка. Іх культура была все присутна в моій родині. Походжу з хыжы, де ся вельо грало і співало при ватрах, головні лемківскы співанкы. Моі родиче выводят ся з середовиска бескідскых провідників. 30 років рому «залюбили ся в Бєщадах і в собі» і замешкали гев. В звязку з тым, што не мали сме гев родины, все в Ден Вшыткых Померлых іздили сме по опущеных лемківскых і бойківскых цмонтерях. Не можу повісти, же якоси впала єм на тоту думку, бо она в мене была і была од все. А же скорше брала єм участ в проєкті орґанізуваным Minority Rights Group (то велика медженародна орґанізация, яка занимат ся м.ін. правами меншын), то рішыла єм, же коли приду до Польщы в околицях різдвяных свят (тепер жыю в Ґрузиі), зреалізую свій авторскій проєкт в рамках ґрантів даваных Minority Rights Group. Тема акциі «Вісла» і вшыткого, што діяло ся по войні в Бєщадах, то подля мене квестия, о котрій мало ся бесідує.

Як памяташ перше вражыня, якє зробила на Тобі Лемковина?

Мешкаме гев од років, а родиче мают вельо знаємых м.ін. серед Лемків, до котрых часто сме іздили. Памятам мій першый долшый выізд до Волівця. То была красна січньова зима. Ходила єм товды іщы з аналоґовым апаратом. Вельо сме спецерували, фотоґрафувала єм капличкы, придорожны кресты, цмонтері, зиму і спокій. Барз люблю Низкій Бескід, порівнуючы до Бєщадів, котры сут уж барз туристичным місцьом, є для ня оазом спокою. В Бескіді мож іщы найти культуру і традицию того місця. Дотепер знала єм іх лем з того, што остало з минулого, але не за барз з перспективы люди, а мене во вшыткых істориях все інтересуют перше люде. Зато захотіла єм поіхати на Лемковину і видіти, як то по правді є, як то є з тыма Лемками, котры гын жыют, як жыют, якє мают однесіня до свойой достоменности і істориі.

Околиці Чорного, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Новиця, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Оповідж дакус більше о робліню фоторепортажу – де-с была, што-с виділа, кілько люди єс познала?

Вшытко заняло мі коло місяця. Через тот час была єм на 2-3-дньовых візитах в Бескіді. Кєд іде о ґеоґрафію, то были то околиці Ґорлиц – Маластів, Ґладышів, Крива, де єм спала, Незнайова, Бортне. Была єм тіж в Мокрым, котре є уж такым лемківско-бойківско-украіньскым пограничом, на колядуваню. Тяжко зрахувати, кілько стрітила єм люди. Старала-м ся видіти з як найбільшым чыслом осіб, што мают ріжны погляды, опініі, поставы, зато бесідувала-м з представниками місцевых соспільных орґанізаций, была-м в бургомайстрів, в храмах, в Лемків, котры діют на хосен Лемків, в люди, котры Лемками не сут, але тіж штоси подібне роблят, і іздила єм по селах. Трафляло ся мі дуркати до двери, так просто, бо завюл ня там інстинкт, і то были барз цікавы стрічы. Трафляло ся мі і покликувати на знаємости моіх родичів сперед 40 років, жебы ня хтоси впустил. Хотіла єм як найвеце видіти. З заложыня проєкт был барз загальный, мала єм велику свободу в його реалізациі. Приняла єм головны темы, котрыма ся хотіла-м заняти, але была єм одкрыта. Залежало мі єднак на тым, жебы видіти як найвеце пересічного жытя, дотерти до люди, котры гев жыют і ідентифікуют ся як Лемкы або ні. Бесідувала єм тіж з Поляками, котры жыют в лемківскых селах і стали ся частю той культуры, будучы людми ззовни. Перед тым, як взяла єм ся за репортаж, вельо люди ня остерігало – уважай, з кым бесідуєш, бо сут такы конфлікты, котрых може ліпше не рушати ітп. Мене привела до Лемків цікавіст, не приіхала-м, жебы што-небуд оцінювати, розсуджати ци ся анґажувати. Приіхала-м лем, жебы видіти.

В пляні мала єс зробити фоторепортаж близко чловека, што ся тыкат лемківской достоменности. Ци ся Ти тото повело?

По части так, тзн. на тілько, на кілько мала єм часу, бо місяц то невельо, беручы до увагы, што самого збераня материялу было може 10 днів, а то мало як на такій глубшый проєкт. На тілько, на кілько єм могла – старала-м ся. Барз помогли мі в тым контакты, котры єм мала завдякы родичам і іх знаємым, поміч моіх знаємых, котры знали когоси, хто знал когоси ітп. Файне было, же вельо люди чысто безінтересовні підперло ня в тым проєкті і єм ім за тото барз вдячна. Завдякы такым обставинам повело ся мі быти на лемківскій велиі і было то для ня чудове, што хтоси ся згодил взяти ня домів і запросити до стола в тот єден з важнійшых родинні дни в році.

Велия – Маластів, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Якы мала єс рефлексиі уж по зреалізуваню проєкту, по близшым познаню Лемковины, Лемків, лемківскых справ? Дашто Тя очарувало? Розчарувало? Лемкы сут одкрытыма людми, ци радше треба веце часу, жебы дотерти до нашого світа?

Рішучо треба часу. Хоц, як бесідую, была єм гев кус з позициі інсайдера, што мі барз помогло. Думам, же коли прібувала бы-м дотерти до тых вшыткых люди чысто ззовни, то было бы мі о вельо тяжше, часом было бы аж і неможливе. Очарували ня стараня пересічных жытелів, жебы плекати традициі, та привязаня до достоменности, такє не намітуюче ся, але видиме. Спостерегла єм і, што во вшыткых родин, де была єм долше, бесідує ся по лемківскы. Очарувала ня тіж сердечніст люди. Родина, в котрой была-м на Святый Вечер, нияк ня скорше не знала (єдна дівчына была приятельком мойой приятелькы), што більше, появила-м ся в них о ден за скоро, бо так єм си вырахувала. По короткій бесіді запросили ня на властивый ден і провела-м з нима барз теплый, родинный час. Аж і нашла єм для ся подарок під яличком. То было зворушаюче, бо хтоси потрактувал ня просто як гостя в себе дома. За серце імали тіж тоты тяжкы істориі старшых люди. Они мают в собі особливу мудріст і спокій. Властиві вшыткы, з котрыма єм бесідувала, пережыли траґедию выселіня, а пізнійше мусіли підняти рішыня, жебы вернути і одбудувати жытя на руінах, в барз тяжкых обставинах і часі. Такы істориі ся памятат. Ци штоси ня розчарувало? Барже зачудувало. Зачудували ня поділы в ґрупі, бо реальні іх видно, хоц барже на рівни активістів, політикы, як на рівни жытя чловека на селі. Є так невельох Лемків, котры рішыли вернути і жыют в Низкым Бескіді, же обсервуваня і бесідуваня о тым, што ділит, чудувало. Але то так як всядиль – все тоты поділы сут. Чудне было тіж тото, як скоро загыбают некотры традициі, примірно єдным зо свят, котре хотіла-м фотоґрафувати, было свято Йордану, і нараз вказало ся, што є то проблем, жебы поіхати даґде, де святкує ся над ріком, бо більшіст перенесла ся до церкви. То было для ня і чудне, і смутне.

Знам, што вельо чытала-с і досліджала-с в темі перед і в часі робліня репортажу. Ци все ся так рыхтуєш перед тым, як зачнеш реалізувати проєкты?

Так, все ся рыхтую, а принаймі ся старам. Головні зо взгляду на пошану для героів моіх репортажів, дописів і фоторепортажів, бо хтоси впущат Тя до свойого світа. Завдякы тому, же скорше зробиш рісерч, знаш, як ся вести, што робити, а чого ні, о што звідувати, што може быти трудне. Не мусиш давати звідань о основны річы і факты, бо тото уж знаш. То барз важне, бо вказуєш тым пошану до другой особы, з котром в даным моменті робиш, а котра присвячат Ти свій час. А кєд іде о фотоґрафію і фотоґрафуваня традиций, обрядів, культурных річы, то мусиш ся зрыхтувати, жебы знати, што і де ся буде діяло, де і коли быти, кого звідати о згоду, ци можеш робити знимкы в даным місци, ци ні. При єдным святі мала-м таку ситуацию, тзн. знала єм скорше, же мушу ся звідати священника о згоду і як того не зроблю, то найпевнійше ня выпросит. То было барз хосенне, бо кєд бы-м того не знала скорше, то певно не зробила бы-м ниякых знимок. Вшытко тіж треба передумати. Як роблю знимкы в якісых конкретных місцях, то приізджам скорше, жебы видіти, што як выглядат, якє єст світло, яка хвиля, жебы вшытко сой уставити, поглядати кадрів. Ім більше зробиш перед, тым ліпшый буде ефект. По мойому тото ся все провірює.

Різдвяне богослужыня – Новиця, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Колядуваня – Мокре, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Ци сут ситуациі, в котрых спонтанне, без прирыхтуваня робліня репортажу дає ліпшы ефекты?

Ні, подля мене ні. Раз мі ся трафило, што поіхала єм деси без зрыхтуваня, але не было то добре, бо не знаш, де іти, з кым бесідувати, до кого писати, дзвонити. Все коли пляную – бесідую з людми, зберам контакты, пишу, дзвоню, умавлям ся, жебы видіти, же мам якісы рамкы. Очывидні в меджечасі ізджу по вельо місцях, глядам, барз часто трафлят ся мі бесідувати з людми на улици або з тыма, што стоят перед хыжом. Але тота спонтанніст то єст лем фраґмент, зас добре прирыхтуваня, то єст по мойому основа доброго репортажу. О кілько часом можеш зачати робити штоси без прирыхтуваня, бо раптом штоси ци хтоси Тя заінспірує, то коли пак хочеш зробити з того репортаж, то і так мусиш познати контекст, дознати ся што, де, як, чом і подумати, як тота істория має выглядати. В звязку з тым, што занимам ся головні меншынами, социяльні выключеныма людми, то трафлят ся мі бесідувати і на тяжкы темы. Товды тым барже треба ся прирыхтувати. Мусиш знати, чом ся о штоси звідуєш, ци напевно мусиш давати такы звіданя, што они дадут, ци не будут збільшати травмы. Тото вшытко треба мати скорше передумане, бо в часі бесіды, ци робліня знимок тото уж іде. Для ня, аж і в фоторепортажы, основом є бесіда. Николи не входжу ниґде так з маршу і не зачынам одраз робити знимок. Думам, што є то нечестне. Все ся старам поставити себе в місци той другой особы і подумати, як бы-м ся чула, коли хтоси бы так нараз вошол і зачал фотоґрафувати. Вельо тіж залежыт од темы, котром ся занимаш, бо коли робиш фоторепортаж з базару в Тбілісі, то повіджме, же так барз рыхтувати ся не треба, хоц файні бы было примірно знати, хто там продає, што і чом. То спричынят, же доцяп інакше смотрит ся на вшытко, як ся уж є на місци.

Свято Йордану – Бортне, Польща 2020 © Aґнєшка Зєльонка

Ци психолоґічна освіта помагат Ти дотерти до люди, котрых фотоґрафуєш?

Так, напевно, то в кінци пят років наукы слуханя. Думам єднак, што не едукация сама в собі, а практика. Робила єм як психоложка, але і як стрітворкерка, значыт чловек, котрый ходит по улици і глядат діти, так то мож повісти в скорочыню. Основом мойой роботы стрітворкеркы было тото, же в конкретных частях Кракова вели сме обсервациі і навязували сме контакт з дітми і молодежом, котра, подля нас, была частю «нашой» ґрупы, то значыт, же были то особы, котры з якісых причын не проводили того часу дома. Пізнійше вказувало ся чом. Добрі навязаный контакт часто был основом до вельолітньой роботы і реляциі. Найчастійше то были діти з родин, де было насильство, бідных родин ци такых, в котрых были злы прывичкы. Тота робота барз вельо ня навчыла. Головні навязувати контакт, смотрити, уважати, робити внескы, будувати реляциі на основі щырости і пошаны для другого чловека. Люде, з котрыма єм робила, были такым лякмусовым папериком фальшу, они го чули на кілометер. Підсумувуючы – тото вшытко помагат мі, жебы по другій страні все видіти чловека, зосереджати ся на ним, його істориі, потребах, на тым, жебы не трактувати го підметово, але з пошаном, котра ся му належыт, і з вдячністю, же вказує Ти кавальчык свого жытя і дає свій час.

Якы приметы повинен мати фоторепортер?

Не знам, ци не єм за маленька на такє звіданя, бо сама єм на початку свойой фотоґрафічной дорогы. Найважнійша є для мене вражливіст на другого чловека, на красу, емоциі, а тіж треба знати обсервувати і видіти «тот» момент. Барз важна є і техніка, котрой фурт мі бракує, але фурт ся вчу, експериментую і роблю новы і новы знимкы. Щыріст єст важна. Люде чуют Твоі інтенциі. Для мене найтяжше є підняти рішыня, ци робити знимку в трудных, емоцийных моментах, як примірно в хвили чыісой смерти. То єст штоси, з чым приходит мі ся міряти, і думам, же вражливіст і емпатия барз допомагают. Знам тіж фотоґрафів, котры такых вантпливости не мают і быти може мают завдякы тому ліпшы знимкы, але я не мам проблемів з сумліньом. З мойой практикы выходит, што все коли єм думала, ци піднести апарат до ока, ци ні, і рішала-м єднак зробити знимку, то она і так не была добра. Пізнійше николи такой знимкы єм не взяла. В своій роботі старам ся зосереджати на малых річах. Коли проходит штоси великє, то буду в остатнім ряді смотрила на тото, што діє ся докола, за кулісами. Може то тіж єст якісый спосіб на хороніня себе. Може не надаю ся на ленію фронту, борбу о каждый кадр. Мам вельо передумань про моральніст в фотоґрафіі – роблю знимку, але што лишам? А в фотоґрафіі барже ся бере тото, што хтоси Ти дає, ци то портрет, емоциі, кавальчык себе. Але што ся оддає? Особливі в місцях, де люде ждут на реальну поміч, а не можеш нич обіцяти, бо не зато-с там, то бы было циґаньство. Оповім єдну історию, котра є для мене важна. То было в Босни. Іхала єм потягом, котрым іздили міґранты зо столиці – Сараєва, на границю з Хорвацийом, жебы одтамале прібувати горами, нелеґальні, достати ся на обшыр Евросоюзу. Уж в Сараєві міґрантів помістили в окремым переділі. По потягу ішла клевета, што на стациі перед доцільовом поліция вшыткых вышмарит. В дорозі долго єм бесідувала з 19-річным хлопчыском з Афґаністану. Дискутували сме м.ін. про ролю медий. Він не хтіл, жебы-м му робила знимку, знал, што може мати через тото проблемы. Звідувал, по што тото роблю, як по зобраню материялу верну до себе, опубликую, а тото нич не змінит. Одоповіла-м му, згідні з тым, в што вірю, же єм там, жебы выслухати його історию і оповісти ю інчым, же хтоси про него, про його ситуацию почує і быти може буде то першый крок в страну змін. В меджечасі пришла поліция і направду вышмарили іх з потягу. В щырым поли, в середині ночы, при температурах ниже нуля. Высіла єм разом з нима, жебы видіти, што ся дале з нима стане. Вшыткых пакували до поліцийного автобуса, очывидні нихто не хотіл нам повісти, де іх везут. Коли входили до того автобуса, хлопчыско, з котрым єм бесідувала, одвернул ся до мене в остатнім моменті. Повіла єм му, што барз мі прикро, же ся так скінчыло, а він посмотрил на мене і повіл: «Не перенимай ся, просто оповідж о тым». То єст штоси, што остане в мене на долго, і коли часом мам вантпливости што до сенсу мойой роботы, то припоминам сой того хлопчыска і йочо «оповідж о тым».

То оповідж більше о часі в Босни. Была-с там медже візитами на Лемковині. Робила єс репортаж о тым, о чым мейнстрімовы медиі радше молчат – о ситуациі біженців і таборах для них. Мало хто здає си справу з того, як драматичні там єст. Ты-с тото виділа.

Была єм в Босни в грудни/децембрі 2019 р. То была моя перша візита там і перша безпосередня нагода стрітити ся з темом біженців. То было як вдаріня, хоц не знам, ци то єст добре слово, але барз тото во мі сідит. Што інче о дачым чути, чытати, а што інче быти деси, познавати люди, бесідувати, смотрити в очы, слихати істориі, видіти, в як окропных условіях жыют – нияк не зо свойой вины. Босня є послідньом державом перед Евросоюзом, граничыт з Хорвацийом, зато то такій выкликуючый конфлікты пункт. До самой Босні єст ся дост легко добрати, але границя з Хорвацийом є найліпше хоронена. В Босни є приблизно 8000 осіб, якы ждут на свою нагоду, жебы піти дале і просити о азиль. Для половины є місце в таборах. Условія гын сут тяжкы – то найчастійше великы шатра, в котрых жыє парудесят осіб, неє приватности, неє теплой воды. Шырит ся короста і інчы хвороты, не даст ся тримати гіґієны. Таборы сут переполнены, зато не для вшыткых старчат теплой стравы, по котру треба стояти в черзі по 2-3 годины. В таборах жыют тисячы люди ріжных культур, з ріжных держав, часто ворожых взглядом себе, што выкликує конфлікты на місци. Сут люде, котры хочут втечы перед войном, сут тіж такы, котры міґруют з економічных причын, але сут і члены мафіі ци шмуґлеры, бо чым барже закрыват ся границі, тым барже бізнес шмуґлюваня і гандлюваня людми квитне, то є гын тіж і небезпечні.

Символом той нелюдской ситуациі был нелеґальный табір Вучяк за місточком Біхач. На міновым поли, на старым смітниску, локальны власти поставили 80 шатер. Звозили гын люди, жебы не крутили ся по місті, не псули видоку в туристичній місцевости. Біженці мусіли собі радити самы. Нихто того шатровиска не контролювал, не было санітариятів, ниякой медичной помочы, аж під конец появили ся Дохторі Без Границ. Вучяк закрыли аж в грудни/децембрі. Впал сніг, люде не мали постели, не мали під чым спати, шатра не хоронили, в іх середині мусіли палити ватры, жебы ся даяк огріти. Коли о тым місци зробило ся голосно, а в світ пішли знимкы осіб, што мерзли на снігу в легкым взутю, табір закрыли. А днес ситуация є іщы гірша, бо на тото вшытко накладат ся коронавірус. В такых переполненых таборах, в котрых нияк не мож дотримувати принципів гіґієны, ризико захворіня є барз высокє, окрем того, босняцкы власти офіцийні закрывают таборы – не мож з них выйти ани до них войти. Бесідувала єм недавно зо знаємым, котрый є вольонтером в таборі Ушівак. В тым моменті на 400 місц є гын приблизно 1000 осіб запертых на малым просторі. Він, як вольонтер, має 30 минут, жебы выйти поза обшыр табору до склепу, зато робит вшыткым закупы, бо бракує ідла. Хто не зробит закупів, не выдумат, як тото зробити, не выходячы з табору, тот голодує. Через тото, же таборы сут закрыты, штораз менше мож ся дознати, неє выміны інформаций, што дає місце до нечестных діянь.

Тото, што остало по таборі Вучяк – Босня і Герцеґовина 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Сут тіж люде, для котрых неє місця в таборах. В самій Босни є коло 4000 такых осіб. Цілый ден провела єм з ґрупом молодых мужчын з Афґаністану, котры мали гын добру роботу, файне жытя. Єден, Алі, робил для НАТО. В Афґаністані, в себе, зімали го талібы. Якісый час прожыл в арешті, звільнили го одтамале тымчасово і властиві як стоял, так втюк. Подібных історий мож почути десяткы. Тот хлопчыско дале є в Босни. Коли єм го стрітила, был груден/децембер, тепер є початок мая. А він кочує в опущеній фарбиці на перифериях провінцийонального місточка, де неє нич, неє ідла, неє доступу до услуг, єст студено. То барз смутне місце. Алі писал до ня пару дни тому, же буде прібувал перейти. Не повело ся му. Вернули го до Босні і насильні помістили в новым, великым таборі. І так мусят жыти, хоц сой на такє не заслужыли, доля іх там шмарила. Каждый з нас міг бы быти на іх місци, але маме веце щестя, бо сме ся вродили в місци, де неє войны, і не мусиме втікати. Покля што.

Нелеґальный сквот – Босня і Герцеґовина 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Цементовня – Босня і Герцеґовина 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Ци візита в Босни змінила Тя як чловека і як фотоґрафку?

Час проведеный в Босни отворил мі очы на річы, котры ся не діют зараз попри нам, не кричат до нас з першых стран ґазет. Нам єст чысто добрі – жыєме в Польщы, сме в Европейскій Уніі, сме безпечны, што не значыт, же повинны сме ся заперти на терпліня тых, котры сут для нас невидимы. Памятам, як, будучы в Босни, розплакала-м ся в часі бесіды з бургомайстром, бо він оповідал о біженцях так, якбы то были, не знам, інвазиі хробаків. Перенести, выпхнути, перепхнути, утилізувати. Обдераня людства є страшне і барз небезпечне, зато коли єм вернула, влучыла-м ся в ініциятиву Walk of Shame. Заложыньом было перейти балканьскій шляк з біженцями і припомнути Европі, што они сут тіж людми. Не «проблемом» ци «загорозом». Фізичный марш мусіли сме перенести в часі, але вельо діє ся в обшыри социяльных медий в сіти інтернету.

Як робит ся знимкы терпліню?

Думам, што перше ся робит знимкы чловекови. Все старам ся резонувати тото, што люде мі дают і чого хотят од мене, то тіж важне. То неконечні сут знимкы терпліня, бо ріжны істориі чула-м і виділа-м і вельо тіж єднак было в тым надіі – єден з фраірів з Афґаністану єст уж в Німцьох. Очывидні, то тяжкє досвідчыня. Вельо залежыт од того, з якым наставліньом ся приходит. Все іду з цікавістю. Коли хтоси хтіл ся поділити зо мном трудныма емоциями, то ся ділил, і то были трудны знимкы, але коли хтоси хтіл поспівати або напити ся гарбаты, ци вказати мі свою родину, то о тым знимкы тіж сут.

Яка была найтруднійша тема, з котром мусіла-с ся змірити в дотеперішній карєрі?

Не знам, ци можу клясифікувати на трудны і менше трудны темы. Певністю Босня была темом, до котрой мусіла-м ся добрі зрыхтувати, а і так єм мала часом почутя, што є то для ня за вельо. Найтяжше мі товды, коли, реалізуючы яку-небуд тему, стрічам ся з людми, котрых доля, систем, якіса высша сила несправедливі потрактували, і хоц так ся стало, то тоты люде мают в собі вельо тепла, доброты, што мі іх дают. Все товды явит ся во мі незгода на тото, што ся діє. Такых ситуаций мала єм барз вельо, в ріжных ролях в жытю, а з тых фотоґрафічных – то певністю Босня. Пару годин провела єм з мужчыном з Пакістану, котрый оповідал мі о тым, што протягом осмох місяців, коли там є, тридцет разів прібувал нелеґальні перейти границю медже Босньом а Хорвацийом, і за каждым разом го імали, одсылали, били, окрадали. Стратил вісем мобільок і тепер уж не має свойой, бо не має єй за што купити. Стандардом є, што хорватска поліция коли імат люди переходячых з Босні, не дає ім можливости просити о азиль, лем одвозит на границю до ліса. Часто іх там биют, застрашают, заберают вшытко, што мают, наказуют ся розберати, на іх очах палят ім облечыня і інчы приватны річы і часто в самых шкарпетках зимом кажут через горы вертати по 20 км. О тым вшыткым оповіл мі тот Пакістанец, а коли за якісый час єм го зас стрітила і зачали сме іти і бесідувати, то він ся ня звідал, ци не хоче ся мі пити, бо зараз недалеко был склеп, то бы мі купил колю. До кінця жытя тото запамятам, як хтоси, хто уж нич не має і кого так брутальні потрактувала доля і жытя, має в собі іщы тілько силы, жебы старати ся о другого чловека, котрого знат од пятьох минут, котрый єст в на вельо ліпшій ситуациі, бо верне сой зараз до готелю, до свойой білой постели. Такы ситуациі сут для ня барз тяжкы, бо тяжко єст мі тото приняти, тяжко мі ся здистансувати, а мушу тото робити для свого психічного здоровля. Старам ся деси там найти рівновагу і балянс. В міру мі тото выходит.

Черга по теплу страву, табір Ушівак – Босня і Герцеґовина 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Табір Ушівак – Босня і Герцеґовина 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Чым ся тепер занимаш, што фотоґрафуєш? Што плянуєш?

Маме тепер барз чудны часы, в котрых не за барз мож плянувати. Моі вшыткы пляны пішли до шуфляды. Повинна-м быти тепер з Ґрузиі, а єм в Бєщадах, в родинній хыжы, і не знатя, ци і коли одтале выіхам. В Ґрузиі жде на мене пару фотоґрафічно-журналистичных тем, орґанізую тіж гын конны райды, зато покля границі сут заперты, моя будучніст є непевна. Але даяк даю си раду в тій новій реальности і штоси помалы сой выдумую. Певністю не піддаю ся, бо люблю зміны, несут за собом розвиток.

Робиш не лем знимкы, але занимаш ся тіж писаньом репортажів. Де мож іх чытати?

Публикую головні в польскій пресі: в місячнику «Znak» ци «non-fiction/nieregularnik reporterski» – там были найдолшы тексты. На знимкы мож трафити м.ін. в такых часописах як «Wysokie Obcasy», «National Geographic Traveler» ци «Twój Styl». В інтернеті доступны сут моі тексты про біженців на onet.pl/NOIZZ.pl та Holistic.news. Занимам ся не лем поважныма темами, бо часом примірно пишу тексты о скітурах в Ґрузиі. Помалы ся розкручам. Моі знимкы найдете на фб-профіли Aga Zielonka – photos, stories, people.

Дякую за бесіду.

Конный райд – Ґрузия 2018 © Aґнєшка Зєльонка

Зганяня кони – Тушетия, Ґрузия 2019 © Aґнєшка Зєльонка

Шеруй.

О авторі

Наталія Малецка-Новак

Хоц по школі інжынєр, то не тыкат ся роботы по тзв. фаху ;) Зато уж од вельо років доносит о вшыткым, што ся діє на Лемковині. І не лем. Штоденньо од 11.00 год. веде lifestyle'овый проґрам «Пачісна година» , а в суботы о 9.00 год. чытат для Вас порталь. Контакт: natalia@lem.fm

Коментарі