«Боже, дай памяти…», Лемкы в Бучачы – 70 процент – неділя, 18.00 год.

Памят – гейбы вода… Памят – гейбы вітер… Памят – гейбы пісок, же тече медже пальцями…

Як єй утримати, зімати, затримати? Я імам лемківску памят диктафоном, але мій інструмент недосконалый. Він стоіт на столі, але цілком не помагат. «Боже, дай памяти» – просит тихо Андрий Бігуняк. Бо не може спомнути вшытку тоту, так рідну, так близку – і тепер далеку Баницю, жебы она ся переляла в мій диктафон. Од Баниці лишыли ся в голові лем окремы кадры, роздерты, розторганы, розшмарены… Вера, іщы цілком недавно Андрий Бігуняк міг намалювати словом цілу Баницю, цілый лемківскій світ. А днеска уж не намалює… Пришла єм за пізно.

А то само полудне… І так ласкаво, так тепло світит днеска сонце в Бучачы. Бучачскы домы і хыжочкы розсыпали ся по горбах – даякы выросли низше, даякы – высше, даякы – в долині, на самым берегу річкы Стрипы. Улиці, якы ідут догоры, всядиль підтримуваны мурами, же зложены з грубого червенявого каміня. Тот камін – всядиль, під ногами, пред очами, доокола. Без того каміня не было бы Бучача – прекрасного давного місточка. Є, сут ту прекрасны бароковы церкви і костел, але сто років тому оно было переважні жыдівскым. Дім, в якым жыє пан Андрий, стоіт в долині, але зато, же він мешкат на четвертым поверсі, то його мешканя єст на єдным рівни з улицьом, же іде гором. При тій улици – і просто пред нами – великій старый жыдівскій цмонтір. Тепер, коли листя уж злетіло з дерев, нам добрі видно нагробкы – переважні похылены, понищены. Є, даколи приходят іщы гев правнукы тых, котры лежат на тым цмонтери – але не часто.

…Лемкы рідко тесали з каменя нагробны монументы, як то Жыды. Частійше, лупаючы скалу, вырабляли дашто потрібне не до смерти, а до жытя – великы млиньскы камені до млина ци малы – до млинця; меншы і тіж округлы точыла; долгавы дурбакы, жебы острити косы; на каміню ставили і своі деревяны хыжы. Не хоснували каменя, жебы лишыти по собі твердшу памят на цмoнтeри – о тым ся не думало. Ставляли переважні деревяны кресты, а они уж давно згнили – і за мало маме аж і той, цмонтірной камяной памяти… Може, по нас в музеях лишат ся лем німы дурбакы?

Даколи думам, же то мы самы – дурбакы… Дурбак – то наш символ, то наш герб… Так мало можеме оповісти о собі, о родині, о селі, о Лемковині. А што сме знали, то уж сме забыли. Бо не было потребы памятати і передавати памят… А іщы были сме такы гоноровы, же не сягнули по олувок, жебы дашто записати – наівні вірили сме, же все, до кінця світа будеме памятати тото, што оповідали дідо і баба, няньо і мама пятдесят років тому…

Боже, дай памяти… Кєд бы мала-м до того диктафона іщы якісу чарівну паличку – жебы ся діткнути до чловека – і в його памяти ожыло вшытко, што він забыл, што лежыт на самим дні… О, товды ся дало бы якоси зімати тоту лемківску памят! А самым диктафоном рядити дост трудно…

Тече Стрипа, тече… Сіджу на берегу, смотрю на воду. Пришла єм імати рыбу, але… Переважні з рікы памяти вытігам лем таку дрібноту, же нияк не выстарчыт на полуденок… Значыт, на радийову передачу… Бесідую з єдным, другым, третім – а з того праві нич. Певне, треба буде тепер робити передачы з малых кавальців, зшывати іх докупы, як таку модну кавальцьову колдру… Така вышла і днешня передача. Але не того мі ся хтіло…

Подаю ту єден з такых кавальців, якій привезла-м з Бучача. Мама колиси навчыла маленьку Дарку Швиґар короткой молитвы. Вшытко покус ся знало, лахы стораз ся подерли і ся зносили, вшытко ся змінило, дівка выросла, выдала ся, вродила діти, пак ся і постаріла, а молитва, як тот маленькій крестик на шыі, доднес вісит у ней в душы на нитці памяти. Што же, дякую і за тот кавальчык.

«Боже, лігам спати – не мам што сой післати. Пішлю собі святу євангелию, святым крестом ся прикрыю. А ты, звереш, не стереж надомною, бо я ся тя нич не бою. Бо я мам божого ангелика – стережника, што ня остерігат од свитаня до змерканя, до божого змилуваня, аж на вікы-віків. Амен.»