Держава вазалів

Рішіня словацького суду, котре бы мало навернути скулптуру совітьского вояка на Дуклю, є высміхом властным героям – Чехам, Словакам, Русинам, конзерваційов комунізма, потверджіньом вазалской державы – вшыткым, лем не хороніньом авторьскых прав.

Минулый тыждень Окресный суд Братіслава ІІ вырішыв, же на Дуклю бы ся мала вернути скулптура совітьского вояка, котрому дякує жена за высвободжіня. На суд дали проти Воєньского історічного інштітута скаргу потомкове Яна Кулиха, котрый є автором того „художного“ твору. Кулихова родина арґументовала тым, же автор то робив про тото конкретне місце, і они як наслідници жадають дотримованя авторьскых прав. Воєньскый історічный інштітут в році 2014 дав на Дуклю копію оріґіналной скулптуры чехословацького вояка і „совітсько-чехословацьку пєтну пару“ дав до інтерьєровых просторів. Затля іщі незакінченый судный спор, кідьже была можливость одкликати ся проти вердікта, што воєньскый інштітут і має в плані, є нонсенс словацького судницьтва, і то такой з дакілько причін.

Покля ся бавиме о авторьскых правах, потім бы суд мав смотрити на то, хто першорядо бы мав мати тоты права і чія скулптура бы там мала „авторьскы“ стояти. Скулптура чехословацького вояка зо збраньов в позіції даваня чести павшым, котру зробив академічный скулптор Ян Адолф Вітек, была на памятнику на Дуклі одкрыта у 1949-ім році. Комуністічный режім єй у 50-ых роках дав гет, не была добра із ідеолоґічных причін. Вазалы могли в тім часі дяковати лем Червеній армії, як кібы нихто іншый за свободу не вмерав. Скулптуру вояка в тім часі вычеряла дівка з квітками, котра дяковала, кому іншому, совітьскому воякови од академічного скулптора Йосефа Майовского. Наконець там скінчіла скулптура Кулиха, котра там была до, як уж єм спомянув, 2014-го року. Значіть, кідь бісідуєме о авторьскых правах, же хтось робив скулптуру про конкретне місце, не до інтерьєру, де суть авторьскы права автора першой, припадно і другой скулптуры? Чого має ексклузівіту авторьскых прав Кулих, кідь бы єй мав мати першорядо Вітек? Навеце, многы правници спохыбнюють обще даякы права Кулиха, кідьже свій твор „продав“, значіть держава му за нього дала грошы.

Векшый проблем як область правна, суть далшы аспекты вырішіня судкыні о правах Кулиха. Бо в процесі не іде лем о права Кулиха, а і о дашто омного векше, основніше. Іде о прінціпы.

Покля бы вырішіня суду стало чінным, і скулптура Кулиха бы ся мусила вернути на Дуклю, ішло бы о небезпечный прецеденс судом хороненой конзервації ідеолоґії комунізма і признаня прав його слугам, перед правами його жертв. Кулих вступив до Комуністічной партії Чехословакії в роках, коли партія посылала людей на смертны кары, вела монстерпроцесы, панькала ся Сталінови і він на основі того свого вступу зачав быти єдным із „найліпшых“ скулпторів, значіть оплатило ся му. Зачатком нормалізації докінця робив перевіркы вытварників, контрольовав, ці можуть творити, або мають іти до фабрикы, припадно на поле. О тім, што вырішовало в тых справах, не треба говорити. Його вірность режіму вынесла го на посаду ректора Высокой школы вытварных умень. Його скулптура на Дуклі є обїднавка злочінецького режіму, не подяка Червеній армії. Жертвов комунізма є в нашім припаді Вітек.

Далшым небезбечным прецеденсом бы было, же „незалежне судницьтво“ бы в такім припаді вырішыло, же і у 2018-ім році є Словакія, наперек свому членьству в Европскій унії і Североатлантічній аліанції, яковсь вазалсков державов великого брата Кремля, котра радше потупить своїх героїв, жебы прославляти чуджіх. Ніт, не думам, же совітьскым воякам, котры дали свої жывоты за свободу, не треба быти вдячныма. Они не могли зато, же Сталін нам з їх освободжіньом приніс далшу окупацію і діктатуру. Но то не є припад Дуклі. На Дуклі войовав, примушено, намісто того, жебы через Підкарпатя шумні продовжовав на Словакію, Чехословацькый армадный корпус ґенерала Людвіка Свободы, котрый там быв властно загнаный на кырвавы яткы. Чім менше пережыє, тым ліпше. Они там суть похоронены. Чехы, котрых в корпусі войовало найвеце, Русины, котры были другов найвекшов народностьов у Свободы і Словаци. Є то першорядо цінтерь чехословацькых вояків і є тым найменшым проявом почливости ку нашым воякам, жебы їм там давав честь чехословацькый вояк. На котрых совітьскых воєньскых цінтерях стоїть скулптура чехословацького вояка, котрому дякує совітьска жена? Притім Свобода перешов великый фалат совітьской теріторії.

Таке рішіня суду, покля бы стало чінным, бы было просто высміхом нашым героям – Чехам, Словакам, Русинам, котры положыли свої жывоты на престол свободы свойой державы. І то є, кібы сьме нич высше спомянуте не взяли до увагы, тото найосновніше а головно тото найпаскудніше на цілім припаді. Жадна держава, котра є свободна, котра є холем дакус коло розума, не буде сміяти ся зо своїх героїв, не будуть їй властны герої обєктом потупы, жебы прославляти героїв чуджіх. Же ся то діє в році, коли навеце святкуєме сторічніцю републікы, за котру там похоронены дали жывоты, є уже над силы порозумліня.

Не знам, хто бы ся мав ганьбити веце. Ці „незалежна судкыня“, котра може штось таке на суді допустити, держава, котра буде алібістічно тихо, бо суд є „незалежный“, хоць потупує народны інтересы, або родина Кулиха, котра бы мала радше быти тихо, же їх предок став про властный профіт і карьєру слугом режіма, котрый є словацьков леґіслалтівов названый як „злочіненцькый“. Не знам. Но знам, же Словакія має теперь можливость, жебы ясно задекларовала, ці є і надалше вазалсков державов або ніт. Ці честує свого героя, чехословацького вояка, котрый може быти Чехом, Словаком, Русином, або ці ся му з чуджіма героями сміє над гробом.

Статя была написана як коментарь „Вступне до контроли“ лемківского радія lem.fm. Жрідло фотоґрафії: Wikipedia.

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА