Остатній будитель ХІХ. столітя

Священик, писатель, етноґраф і културный діятель. Історік Іван Поп о нім пише як о остатнім русиньскім будительови ХІХ. столітя. Минать 180 років од народжіня Івана Сілвая, знамого і під псевдонімом Уріїл Метеор.

Народив ся Іван Сілвай (Иоаннъ Сильвай, Уріил Метеоръ) 15-го марца 1838-го року в селі Сусково на Підкарпатю, котре втогды належало під Угорьске кральовство. Быв сыном ґрекокатолицького священика і сам став пізніше священиком. Учів ся на ґімназії в Ужгороді і в Сату Маре, потім штудовав у Централній богословскій семінарії, котра діяла під універзітов у Будапешті. В році 1862 быв рукоположеный на священика і служыв на дакілько русиньскых парохіях: Сусково, Дусино, Туря Реметы і Новоє Давідково.

Сілвай присвячав ся писаню. Є автором духовной і світьской поезії, повістей, оповідань і нарисів на темы сучасного жывота, етноґрафічных досліджінь, духовных проповідей. Векшына із його пера была публікована у періодічній пресі Церковная газета, СвѢтъ, Новый свѢтъ, Карпатъ, Слово і в шторічнім календарі, котрый выходив під назвов МѢсяцословъ.

В році 1891 у Санкт Петербурзі Іван Сілвай опубліковав за помочі російского панславісты Володиміра Ламаньского в журналі Живая старина статю о свадбляных традіціях Русинів під назвов Свадебные обряды въ Угорской Руси. Його крітічна статя під назвов Положеніе угорскихъ русскихъ подъ управленіемъ Стефана Панковича, епископа Макачевскаго, яка была напрямена проти мадярізації єпіскопа Панковіча, так само была надрукована в Санкт Петербурзі в журналі Славянскій сборникъ у 1875-ім році.

Сілвай зрозумів потребу досліджіня історії, жебы всокотити народне самоусвідомліня, і так плановав написати історію русиньской сполочности од 1830-ых років до кінця столітя. Но обовязкы священика не дозволили му реалізовати тоту думку. Єдинов книжков, котра была опублікована за його жывота, быв його збірник духовных співанок ПѢсенникъ, котрый вышов у 1903-ім році. Окреме історічне значіня має його посмертно публікована Автобіографія, котра вышла у 1938-ім році.

Метеор по собі зохабив шість томів рукописів. Тоты дав докопы із той причіны, же знав, же в періоді тоталной мадярізації його творы книжно публікованы не будуть. В єднім із них, Наши сокровища, суть описаны підкарпатьскы церькви, монастырі і реліґійны свята. Дакілько його прозовых творів появило ся друком у збірці Собраніе сочиненій у 1941-ім році. Доповнене выданя його творів під назвов Избранниые произведения вышло у 1957-ім році в Пряшові. Далшы рукописы выходили у 1960-ых роках.

Іщі за жывота быв Іван Сілвай і членом редакції сатірічной ґазеты Сова, з котрой вышло лем пять выдань. І тото было повязане з мадярізаційов втогдышнього єпіскопа мукачівского Штефана Панковіча.

По тім, што Панковіч зрушыв Віктором Кимаком редаґовану ґазету Свѣт і у веджіню Общества Василія Великого зробив ся промадярьскый пуч, Віктор Кимак зъєдинив коло себе ґрупу русиньскых писателів і публіцістів, меджі котрыма были мена як Анатолій Кралицькый, Євґеній Фенцик, Іван Сілвай ці Кіріл Сабов, і сотворив ґазету Сова, котра одкрыто крітіковала промадярьску політіку Штефана Панковіча і цілой Мукачівской ґрекокатолицькой єпархії. Быв то єдиный припад в історії публіцістікы 19-го столітя, коли ся із высшого церьковно єрархы сістематічно высмівали публіцісты. Доднесь не знать ся, хто быв автором чутливых карікатур на Панковіча на сторінках журналу Сова. По выданю першого чісла, котре вышло 2-го юла 1871-го року в Ужгороді, єпіскоп Штефан Панковіч вєдно із угорьскыма властями заплатили друкарні в Ужгороді, жебы заставити выдаваня ґазеты. Далшы штири чісла, друге вышло такой 19-го юла, ся Кимакови подарило выдати іщі в Будапешті, аж покля власти обще не заказали выдаваня Совы.

Іван Сілвай умер 13-го фебруара 1904-го року в селі Новоє Давідково, котре было його остатньов парохійов, на котрій служыв.

Статя оброблена за: П. Р. Маґочій і кол.: Енциклопедія історії та культури карпатських русинів i I. Pop: Podkarpatská Rus – osobnosti její historie, vědy a kultury.

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В ПРЯШІВСКЫМ СТАНДАРДІ РУСИНЬСКОГО ЯЗЫКА