Полька

Раз

Вартіст, яку придаєме просторови, місцю прожываня і будуваню сусідскых реляций, детермінує маґічне думаня. Коли хочеме выкликувати пожаданы наслідства в природі, товды орґанізуєме своі акциі так, жебы принесли нам они чеканий, желаний ефект. До той ціли доведе лем такє орґанізуваня діянь, котры будут дотримувати цілий шор условій. Годны сме скорше придумати сой роботу, до якой найдеме покликаного ґу тому схопного чловека, котрий єй зробит во властивым часі і місци. Од остатніх порядных ґаздів можеме іщы дознати ся, коли єст найліпший час ораня, сіяня, кошыня, або малюваня плота. Баба ня вчыли, што в неділю не чыстит ся черевіків ани не замітат хыжы. В неділю подібно роблят тото лем «кальвіны».

Подібні є, коли іде о простір, котрий природні єст поділений на місця о ріжній вартости: цінны і хоц-якы, добры і злы. Они тіж мают ріжне влияня на скуточніст задуманых прац. Повселюдны сут віруваня в злы місця, котры заселены сут одмінцями, страхами ци бісами. Коли дакому ся не дарило на ґаздівці, трафляли ся нещестя в родині, або непояснены природны катастрофы – винувате было місце. На Карпатскій Руси было приняте, што коли од перуна згоріла церков, хыжа, ачий ціле село, то новы будинкы ставляли в інчым місци. Коли дакому дітина вмерла, то новонароджену до крещыня несли інчом дорогом як першу. Нонашкы выносили єй через выгляд, жебы злому заколотити і помішати дорогу. А коли грате в карты, то стережте ся трефного пляцу. Як вам не іде – змінте місце на барже щестливе. При будові новой хыжы доднес одправляют маґічны церемоніі; під поріг дают дашто желізне, підкову або сокыру. Вызначний дахто повинен вбити першу лопату або клинец, покласти «угольний камін», на конец віху, протяти басамунку і высвятити. Ачий і цілы села і міста в маґічний спосіб забезпечали перед злым. Дорічны церковны процесиі мали оновити усвячений простір. Стародавний звык наказувал заорати границі села здвоєныма волами, жебы принести серенчу і сохранити од заразы, а жытелів од планной долі. Освячений простір концентрувал добры властивости. Максымальні же далеко мал затримати, оставити і одогнати тоты злы.

В школах західньой Европы были зроблены досліджыня над вальоризацийом і орієнтацийом в просторі. Діти мали приписати прикметы, якы найліпше характеризуют державы східньой і західньой части континету. Вышло, што на сході єст все студено, жыют небезпечны звірята, люде барз дуже роблят, сут слабы, нещестливы і голодны. Зато на заході Европы єст тепло, частійше гріє сонце, а люде дуже спят.

Приписуваня вартости просторови єст всеприсутне і іррацийональне. В нас єст добрі, де інде, в сусідстві – планно. Доднес на Підкарпатскій Руси мож почути, што найліпше было за Масарика. Тоты Русины, котры зажыли змін урядів і границ по 1939 р. дознали ся, де ім было найліпше, де кус планьше, де чысто до ничого, а де ліпше ани не споминати… А жыли они фурт в себе. Лем тота іх земля – Карпатска Русь – наберала раз цінности, інчым разом мало вартала, а наконец была ім одобрана на все. Поля забраны до колхозів, даруваны осадникам, лукы зароснены кряками, а лісы вырубаны.

Два

Коли під конец 1918 р. розпала ся австро-мадярска монархія, дішли до голосу ріжны державотворчы рухы і новы нацийональны стремліня. Самособом презентували іх люде, котры на осін 1918 р. проявляли інтерес до частого і повселюдного ґрупуваня ся на віче, в комітетах, радах і політичных ґабінетах. Русины з Лемковины при святкуваню річниц покликаня Руской Народной Республикы Лемків во Фльоринці дают притиск на деклярувану спілпрацу уряду Лемковины з другыма Рускыма Радами, покликаныма дакус перше в Пряшові, Ужгороді і Сваляві. З часом тіж фльориньска та вшыткы вычыслены горі Рускы Рады приняли рішыня зъєднати ся з Чехами і Словаками, жебы політичні орґанізувати ся во спільній чехословацкій державі.

Того рода деклярациі стрітили ся одраз з контракцийом зо стороны сусідів – Мадярів, Німців, Украінців, а на конец Поляків. Они же вшыткы тіж почали орґанізувати своі державы і каждий з передставленых нацийональных проґрамів стремил, жебы поєдны части, або ціла Карпатска Русь (як в припадку Украінців) нашли ся в рамках іх державы. Не думали ани над признаньом Русинам меншыновых прав. Виділи іх лем як несвідому і немаючу домашніх народотворчых проґрамів і стратеґій част свого політичного пляну. Проявлена вшыткыма Рускыма Радами прочехословацка опция не взяла ся одникале. Найбільше значыня для принятя того напряму мала діяльніст АНРУР – Американьской Народной Рады Угро-Русинів, котра 12. листопада/новембра 1918 р., вчас свого зъізду в Скрентон в Пенсильваніі, приняла деклярацию, што Карпатска Русь буде приналежала до Чехословациі. Найважнійшу ролю в такым порішыню русиньского вопросу мал молодий правник, адвокат, навчений модерного корпорацийного заряджяня в концерні General Motors – Григорий Жаткович. Стрітил ся він з американьскым президентом Вільсоном та чешскыма політиками, представил русиньскы жаданя і дал деклярацию спілпрацы. О рік остал першым президентом директориі, пак ґубернатором Підкарпатской Руси. В вересни/септембрі 1919 р. Карпатска Русь формальні вошла в состав Чехословациі з правом автономічной териториі. Статус Карпатской Руси был утверджений в Тріяноньскій догварці, а потім і в Конституциі Чехословацкой Республикы, принятій 29. лютого/фебруара 1920 р. Офіцийні почала обовязувати і назва краю – Підкарпатска Русь, як офіцийний правничий термін на названя териториі заселеной в векшыні Русинами.

В тым часі уряд Лемківской Республикы зробил пробу зъєднати ся з братями Русинами в єдній державі. Лем заєдно, што єст меньше знаным вопросом, тырвали акциі, котры мали бы прилучыти інчы части Карпатской Руси ґу другым державам. Отже, хронолоґічні, першы были мадярскы акциі тримати давне status quo, недопустити до розпаду мадярской части монархіі та протидіяти «чешскым намаганям» і деклярувати вірніст премєрови Міхайови Каройому. Спишскы Німці, котры покликали свою народну раду, найперше зголосили вірніст Мадярам, лем дост скоро приголосили ся до участи в Словацкій Народній Раді. Скорше, бо 8. листопада/новембра 1918 р., грекокатолицкій парох Емілиян Невицкій з Уяка, довєдна зо свойом женом Орином, рішыли скликати віче Русинів до Старой Любовні і гын проголосити покликаня Руской Народной Рады, котра бы мала за іх фантастичном думком прилучыти Спиш до Украіны. В принятым товды «Маніфесті до Русинів Угорщыны» написане было: «На другым боку Карпат жыют такы самы Русины, як і мы. Іх бесіда, звыкы – такы, як і в нас, і про тото они сут нам братя. З нима мы етноґрафічні (sic!) твориме єден великій многомілийоновий нарід…». 19. листопада/новембра 1918 р. рада перенесла ся до Пряшова, а єй заряд постепенно был перенятий з рук зъєднаных двох украінофілів. Предсідательом рады остал Антоний Бескід, котрий – што днес є зрозуміле – оставал в узкій і тисній спілпрацы з лемківскыма діячами. В пряшівскій делеґациі пришол на віче до Фльоринкы 5. грудня/децембра 1918 р., дал ту патріотичну промову, підпорил Руску Республику Лемків і заохочал Лемків прилучыти ся ґу Русинам з полудньовых верхів Карпат творити спільне будуче в рамках Чехословацкой Республикы.

Перепис населіня з 1910 р. вычыслял, што на Спишы жыло 97 тис. Словаків, 38 тис. Німців, 19 тис. Мадярів, 12 тис. Русинів, 532 Ромів, 145 Сербів і 65 Хорватів. Записаных было тіж чысло близко 6 тис. інчых. Тоты «інчы» скоро обявили свою войскову присутніст. Хоц демаркацийна ленія была порішена і мала вести од Яворины в Татрах, через Великій Липник по Андриівку (при Рускій Воли над Попрадом), то на розказ ґен. Андрия Ґалици 11. грудня/децембра 1918 р. до Кєжмарку пришло польскє войско. Як спиминат єден з участників той акциі – «потягами пришли сме до Пивничной, де по вываґонуваню одраз почали сме марш ґу Любовни, до котрой, маршом подорожным без забезпечынь, дішли сме під вечер. Любовняне приняли нас з апляузом. На другій ден рушыли сме, жебы як найскорше дійти до Кєжмарку, занятого товды Чехами. Минули сме скоро Подолинец, де жытелі витали нас закликами – витайте братя Полякы, витайте, охабте ся ту з нами. За дорогом гостинны рукы Спишаків самы поклали горці з горячым чайом, хліб, сыр, масло, ачий і пачкы циґаретів. Были сме барз порушены… Вечером пришли сме до Стражкы, де тіж барз сердечні і гостинні піднимали нас громадяне… Лем в наслідстві неґоцияций з Чехами в Кєжмарку, покликуючы ся на диспозициі Антанты, достали сме приказ іти гет зо Спиша. В ночы одышли сме до Пивничной. Як ся вказало, Чехы до Кєжмарку притягнули дуже войска». Зато уж 20. грудня/децембра польскы войска заняли ціле Спишскє Замаґуря, в тым три русиньскы села – Остурню, Велику Франкову і Малу Франкову. В тым часі доходило до войсковых інтервенций і анексий сел не лем на Спишы, але і на Ораві, Кысуцах і в тешыньскым округу. Дві стороны рысували зоны потенцияльного конфлікту. Прото французскій миритель ґен. Вікс рішыл, жебы войска затримали ся на давній адміністрацийній граници медже австрийскыма краями а Мадярскым Королівством. На каждій обшыри, де не было згоды медже Польщом а Чехословацийом, мал пройти плебісцит. Польскє Татряньскє Товариство уж в листопаді/новембрі 1918 р. в Кракові покликало комісию, сопоставлену з вченых – професорів університету, яка мала бы опрацувати польскы претенсиі до Спиша і Оравы. До комісиі приступил і вызначний польскій писменник – Штефан Жеромскій. Вчены одповіли на потребу часу і зрыхтували підперты науковыма арґументами материялы перезначены до медженародовых комісий. Патріотичны проповіди голосил заанґажуваний священник Фердинанд Махай: «родакы, котры жыєте в жупах – спишскій, оравскій і тренчыньскій, ставайте до жывота». Союз Підгалянів прилучыл ся до переконуваня до Польщы жытелів пограничных сел. З Кракова на Спиш высыланы были транспорты насіня коничы, соли, материялы до шытя облечыня, хусткы для жен і бочкы з канфіном. Чехы свою аґітацию вели при помочы цукру, мукы і дугану. Дальшы акциі мали проходити вчас парижской мировой конференциі. В вересни/септембрі 1919 р. принято рішыня про орґанізацию плебісциту на землях польско-чешскых аспіраций. Польска сторона намагала ся, жебы на Спишы плебісцит провести в окресах Стара Любовня, Спишска Стара Вес, Спишска Субота і Кєжмарок, а до того іщы в Шаришы в русиньскых селах в долині рікы Попрад медже Орльовом а Мушыном. Найвысша Рада, котра мала рішучий голос, затвердила лем по части жадану Польщом плебісцитову обшыр. Потім остала она дочасово неутарльном територийом, підпорядкуваном Медженародовій Комісиі, сопоставленій з представників Франциі, Італиі, Японіі і Великой Британіі, якой задача орґанізувати адміністрацию і сам плебісцит. Порядку на Спишы і Ораві пильнувало комісийні 30 гірскых стрільців. Ден голосуваня был оголошнеий на 24. липця/юлия 1920 р. В протесті, членам той комісиі было представлене писмо проф. Семковича і о. Махая, в котрым пояснено, што «На Спишы неє ани єдного Чеха ци Словака, лем Полякы і локальне населіня німецкє і русиньскє, котрому треба дати можливіст выповісти ся, до котрой то державы хотят приналежати».

Друга сторона арґументувала подібні. Спишскій жупан отримал поручыня, жебы жадану польском стороном плебісцитову обшыр перешол і зробил люстрацию на місци. Зробил тото урядник Войтех Бенуш з Левочы. В справописі, якій прирыхтувал міністрови Шробарови, пише м.ін.:

1. Стара Любовня – было то місто, в котрым 360 років находила ся польска адміністрация 16 заставленых міст. Тото і близка польска границя можут укріпляти пропольскы стремліня. Лем «медже простым народом неє ниякой польской симпатиі, медже інтеліґенцийом, яка іщы фурт влюблена єст до мадярского режіму, іщы меньше». Окрем того, векшына тамтышньой громады то Русины, котры «жадают остати в Чехословациі, лем хотят автономію…».
2. Кремпах при Любовни (Кремна) – «чысто рускє село. Поляків не хотят ани видіти. Освідчыли, же думают остати в Чехословациі. Боят ся тото підписати».
3. Великій Сулин – в тым то рускым селі, котре было частю польского заставу, люде боят ся помсты Поляків. Про прилучыня ґу Польщы не думают, а «коли підпишут інчы села, так і они пішлют освідчыня жупанови».
4. Гранастів (Граничне) – «…про прилучыня до Польщы не хотят ани чути, боят ся того…».
5. Пильхів (недалеко Пивничной) – і жытелі того села «…зо страху, жебы іх Полякы не выкантрили[1], коли бы ся дознали про іх підпис, не хотіли підписати освідчыня…».
6. Мнишок над Попрадом – было то село копаничарского рода[2], до нього приналежали Каче, Меджебродя, Заводя і Кренжелівка. За жупным урядником: «…нарід гев бідний, мало мают пожывы, многы уж і підписали ся за Поляків лем за петролей[3]… Громада з такыма не симпатизує, веце ся іх боіт…». Єднако «не мают ниякого політичного пересвідчыня». Вшыткым повідают: «де нас панове дадут, там мусиме быти!».
7. Литманова, Орябина, Камюнка, Фольварк, Великій Липник – тоты русиньскы села порішыли єднозначно: «не жадают до Польщы приналежати, лем в Чехословацкій Республиці хотят остати…». Вшыткы підписали освідчыня з дописком, што сут за русиньском автономійом.

Ситуацию з плебісцитом покомпликувала польско-совітска война. Горозило, што ціла сварня буде о ничым. Совітскы войска стояли під Варшавом і плянували скоро заняти Берлін і самособом Прагу. В липци/юлию 1920 р. в Спа уряды доєднали ся, што про границі рішыт Рада Амбасадорів. Русиньскы села на Спишы і в Шаришу не были прилучены до Польщы.

Три

Заселений ґрупом простір приносит ріжны комунікаты. Можеме іх поґрупувати на прямы, безпосередні (таблиці, знакы, вывішкы, написы), як і посередні (памятникы, кресты, ролі, лісы, пляцы, улиці, стежкы, архітектура, урбанізацийний систем). Чытаня особливо посередніх комунікатів вымагат культуровых компетенций і інтелектуального приготовліня. Можеме якысий памятник, хыжу ци церков видіти лем як красний обєкт, або дознати ся веце про стиль, епоху, в якій возникнул, хто го будувал і в якій ціли. Мож познати осадничу систему сел та історию місця, студиювати історичны подіі повязаны з познаваном краіном. Згаданы компетенциі вводят порядок, дают можливіст орієнтациі в просторі. Дозваляют приписати му основны культуровы значыня. В припадку оцінюваня місц через фільтер свойой етнічности, можеме придати обшыри ідеовых значынь – моє – не моє, своє – чуже. Стремиме приписувати рідній земли символичны значыня – До краю того, де кыршыну хліба підносят з землі для пошануваня/ для дарів Неба… Тужно мі Господи. Де провином вельком знищыти на грушы гніздо боцана, Бо вшыткым служат…

Коли зрозумієме великомистецку систему, зъідентифікуєме центр, кварталы, улиці і намістя, чуєме ся смілійше, находиме смысель упорядкуваного простору. В тягаючых ся без кінця бльоковисках і єднакых кварталах єднакых хыж, парадоксальні одчуваме самоволю, хаос і анонімізацию. В Росиі роками грают фільм «Іронія Долі». Головного героя по парібоцкым вечері камаратя высылают самольотом до Ленінграду. Тот легко однаходит хыжу під своім адресом, а там не свою жену. Проблем в тым, же кавалер жыє в Москві. Што з того, в комунізмі не лем люде, і простір мал ся не выріжняти. Коли сте перешли єден лябіринт, перейдете вшыткы інчы.

Люде, котры придумали орґанізувати віче в 1918 р., знали, што Карпатска Русь єст єднотливом територийом. Хотіли жыти неподілены державныма границями. Тоты Русины, котрым дане было жыти в рамках першой Чехословацкой Республикы, зазнали інчой істориі, як тоты, котрым пришло жыти в Польщы. Як єм горі спомянул, могло быти так, што і Лемковина могла остати адміністрацийном єдиницьом русиньского автономічного краю. Реалізувати ся міг сценарий, што русиньскы села на Спишы прилучены бы были до Лемковины. Але в 1919 р. был іщы єден реальний сценарий. Спиш до Польщы, а Лемковина, согласно воли народу, прилучена до Чехословациі. Простір могли сме мати позначений вшелеяко. Важме си тото, што діждали сме ся часів, коли нашы пілнічны землі, як і тоты положены на полудни сут єднако цінны. І пора, жебы сме вкінци повіли тым, котры не знают, кілько вартают Горы нашы…

[1] вытратили

[2] сопоставлене з чысленных присілків і поєдных ґаздівок побудуваных по горах і лазах

[3] за канфіну

Фотоґрафія горі: фраґмент мапы Спиша з книгы Теофіля Емилияна Модельского пн. «Правуваня о полудньовы границі краківского епископства од стороны Спиша (в XIII – XVIII ст.)», Закопане, 1938 р.

В проґрамі вызвучала «Шаришска полька», в опрацуваню Светозара Страчіны на основі русиньскых і шаришскых співанок.