Голосник

Територия страху. O епідемічныx цмонтерях на Лемковині і не лем там

Елементарны катастрофы товаришыли чловекови од самого початку. Іх наслідства формували культуры, вызначали напрямы розвитку цивілізаций, але часто тіж, неодвертальні іх нищыли. Спільным для проминяючых поколінь был страх перед «повітрьом», выливами, огньом і войном – значыт катастрофами, котры в давных часах (але не лем) в реальный спосіб окрисляли товдышніст, найчастійше носячы за собом смерт і спустошыня.

Од повітря…

Для ріжных соспільности катастрофы были детермінуючым елементом, поясняным як кара або остережыня, котре приходило од надрпиродной силы. Были основом для народных передань, пісен ци прислів.

Катастрофы были тіж пунктом однесіня в часі, бо протягом століть бесідували, же штоси прошло в часі, або перед войном, заразом, выливами ітп. Страх перед тыма подіями нашол своє місце в польскій реліґійній традициі в суплікациі Святый Боже співаній вчас елементарных катастроф, епідемій, похоронів ци нацийональных траґедий. По інвокациі першы слова то: Од повітря, голоду, огня і войны, спас нас, Господи!

Вказуют они штырі катеґориі найтяжшых для чловека катастроф. Часто проходили в єдным часі. Хоц найстрашнійша для люди была война, бо могла нести за собом цілу решту, то найвекшу тырвогу ґенерувало «повітря», значыт епідемія.

Так само в східній церковній літургічній традициі находиме страх перед мором і моровым повітрьом, чого приміром можут быти молитвы в молебнах до святых, Божой Матери, ци в другых богослужынях, коли в прошынях і єктеніях воскликуют ся просьбы м.ін. сохранити наше, як і вшыткы, місто або село, нашу державу і жыючых в них віруючых од «…глада, губительства, труса, потопа, огня, меча, нашествія іноплеменников, і междоусобныя брани». Разом з голодом, землетрясіньом (трус), выливами, огньом, мечом, нападіньом через чужых і братовбиваючыма борбами, вказує нам ся губительство, што в церковно-славяньскым языку означат заразу. Своєрідном молитвом в обставинах епідеміі являт ся «Молебен на час губительного повітря і смертоносной заразы».
Kалендар заразы

Першы запискы о епідеміях інфекцийных хворіт в полудньовій Польщы походят з періоду пізного середвіча. В роках 1348-1352 на обшыри Европы панувала «чорна смерт», як товды называли епідемію джумы. Хворота здесяткувала жытелів Малопольщы і Руси, што однотувал Ян Длуґош: од сходу ґу заходови ся тота зараза шырит, цілый світ такой заповітрила так, што ледво четверта част люди остала при жытю. Дальшы епідеміі проходили в 1375 і 1385 роках, для історичной Малопольщы (краківска, люблиньска та сандомирска землі) были особливі тяжкы. Джума по стох роках перервы зас заатакувала Малопольщу в 1482 році.

Через епідемію, котру в джерелах называно pestis furiosa [по лат. шалена зараза, прип. ред.], в Кракові вмерало 50 осіб на ден, в Коросні – до 80. Зараза зас вернула на полудне Польщы в роках 1489-1493, што принесло чергову демоґафічно-економічну катастрофу. В дальшых віках епідеміі приходили праві же реґулярні. В роках 1505-1509 джума вынищыла населіня більшости Малопольщы. Епідемія пришла зас до Польщы в 1542 році, а в серпни/авґусті 1543 рока дотерла на полудне. В самым Бічы од 25. серпня/авґуста до кінця рока вмерло выже 1000 закаженых осіб. В 1572 році епідемія джумы змогла приграничну до Угороского Королівства обшыр, бо привлекли єй гандлярі і войско з полудня. В короткым часі пошырила ся на цілу Річпосполиту.

XVII ст. записало ся не лем в істориі полудньовой части, але і цілой Польщы, як час «морового повітря». Перша фаля была на зламі XVI і XVII ст. Огниско выбухло в околицях Коросна. Дальша епідемія, але уж незнаной хвороты, пришла в 1622 р. Своім засягом обняла найперше саноцку і бічску землі, пак праві цілу Річпосполиту. За винуватых брали турецкых купців.

В 1645 році саноцку землю заатакувала епідемія джумы, але мала пунктовый характер. По парох роках спокою, в роках 1652-1663 такой ціла Річпосполита терпіла од джумы, тифу, чорной оспы. Першы огниска были потверджены в околицях Перемышля, Ярослава, Стрыя, пак хвороты заатакували Коросно, Дуклю, Ясло, Біч, Ґорлиці і Новый Санч.

Епідемія в реґіоні вернула в 1662 році – розышла ся по выміненых выже містах, але і по сусідніх селах. Послідня в тым столітю епідемія прошла в роках 1677-1680, але не принесла аж такого вынищыня як предшы.

Через войну (ІІІ пілнічна война), ведену на обшыри Річпосполитой в першых десятлітях XVIIІ ст., реґіон зас опанувала джума. Перша фаля пришла на саноцку і бічску землі в 1709 році, друга, о вельо більшым засягу, в 1720 році. В дальшых роках XVIIІ ст. не записали в полудньовій Польщы більшых епідемій інфекцийных хворіт.

Холерне ХІХ столітя

Ситуация змінила ся в наступным столітю. В Европі зачала панувати холера, называна пак «моровом заразом ХІХ ст.». Трафила на «добрый» ґрунт. Европа терпіла од голоду, а то была інфекцийна хворота покармового тракту. Великій голод мучыл і найбіднійшу обшыр, Карпаты. Станіслав Сташіц в реляциі зо свойой подорожы, вандрувал в 1800 році зо Львова через Динів, Домарадз, Дуклю, Граб до Бардийова, в деннику споминал: В 1800 році, в липци, коли єм обізджал тоты горы, виділ єм в тым краю недостаток. Люде іли гев хліб з вівса, піл-на-піл помішаный з отрубами. Коморникы найвеце то зільом утримували ся. Місцевы, інакше як люде з рівнины, аж і в найбільшій потребі николи не забивали свойой худобы, а на рівнинах люде на кажду потребу продают корову, аж і остатню; гев вшыткым ліпше біды од голоду терпіти, як худобу продати.

Перша в тым часі епідемія была в 1812 році. Єй джерел глядали в вертаючій наполеоньскій арміі. Серед жолнірів шаліла дизентерия, холера, тиф і цинґа. Барз скоро епідемія розышла ся по гірскых і підгірскых обшырях. Єдна з жытельок Боґушы на Лемковині споминат: Голодны рокы скінчыли ся на початку ХІХ ст., за памяти прадіда Івана. По них пришла холера. Люде масово вмерали, а похороны проходили без ниякого громаджыня ся. Священник не одпроваджал тіла на цмонтір, лем молил ся за душы в церкви. Тіла не гребала родина, лем штырьох вызначеных в селі хлопів. Збивали провізоричны труны і ховали тіла. Найпевнійше епідемія выгасла в тым самым році, бо не споминают єй в дальшых роках.

В 1831 році в Европі выбухла епідемія холеры, котрой джерело походило з Індий (головні з епідемічных обшыри зливу Ґанґеса). На старый континент трафила через Турцию, котра в роках 1828-1829 вела войну з Росийом. По єй закінчыню част царскых войск (котры были ефективным носительом віруса), під доводжыньом ґен. Івана Дибича, стягнули до Польского Королівства початком 1831 рока, де зачала ся реґулярна польско-росийска война, выкликана выбухом листопадового повстаня. Зараза скоро рознесла ся по Королівстві, пак перенесла ся дале до Прусів і Ґаліциі. На полудне Малопольщы епідемія дотерла іщы зимом 1831 рока. Зберала смертельне жниво, а засягом обняла такой вшыткы ґаліцийскы місцевости. З того часу заховала ся барз образова реляция єдной з жытельок Одреховы: вмерлых вывозили драбинястыма возами під ліс. А же то было в зимі, то нихто іх не закопувал. Метали іх на купу. Волкы розтігали трупы по лісі. Памятам такє штоси, коли в горячці непритомного хворого з Бухівкы вывезли тым возом і там го лишыли, бо думали, же мертвый. По якысым часі хворый ся обатурил, доползнул до найблизшого потічка і загасил прагніня. Пак, вернул до села. Было вельо хыж, де вымерли вшыткы. Лем вітер деревами скрипіл і голодны коты бурмотіли, бо хотіли істи.

Дальша епідемія холеры, попереджена епідемійом тифу (в роках 1847-1848), выбухла в 1849 році. На середній Лемковині люде досмотрювали ся єй джерел в стацийонуючым в околицях Дукли росийскым войску. На погірях думали, же є то кара за «ґаліцийскій погром» 1846 рока, в котрым участ брали тіж селяне з околиц Біча, Ясла, Тухова і Коросна. Подля хронікы парохіі в Бінаровій, 340 вмерлых на холеру жытелів брало участ в споминаній рабациі. Аналоґічной ґенезы заразы досмотрювали ся не лем жытелі сусідніх сел, як Розембарк, Рацлавиці, Сітниця, Жепєннік Сухій і Ж. Стжыжевскій, де разом вмерло більше як 3.500 осіб. До подібных внесків дошли і Русины з околиц Санока, котры в рабациі участи не брали, але божеска кара за гріхы пополнены на шляхті через Мазурів і іх досягла. Выкликувало тото почутя вынятковой несправедливости.

В 1873 році холера зас венрула, але была то послідня на таку скалю епідемія на обшыри Ґаліциі. Тырвала піл рока – од яри до осени, а єй найбільше насиліня было в літі. Через епідемію вмерло парудесят тисячів люди (чысла николи не порішыли). В Крампній, напримір, на холеру вмерли 33 особы, в Котани – 23, в Мшані – 16, в Полянах – 63, в Вышоватці – 19 осіб. Епідемія выгасла в січни/януарі 1874 рока.

Епідемічны цмонтері

Тяжко окрислити час, коли зачали закладати епідемічны цмонтері. В середвічы і дальшых віках гребаня тіл вмерлых на інфекцийны хвороты в більшости проходили на прицерковных і прикостельных цмонтерях. Окремы цмонтері зачали найпевнійше творити в часах епідеміі, коли невеликы цмонтері при храмах скоро ся заполняли і не было уж веце місця. Мож внескувати, што практика тота не мала санітарного поясніня і причыном был выключні брак місця на переполненых цмонтерях. В тым же часі тіла вмерлых тіж были складаны вчас заразы в криптах костелів ци каплиц (коли статус вмерлого того вымагал). Напримір, в підземлях костела в Дукли поховано Франциска Бернарда Вандалина Мнішха, котрый вмер вчас епідеміі джумы в 1661 році. В тым самым часі в крипті св. Анны під костелом в Бічу зложено тіла францисканів, котры заразили ся, коли несли душпастырску послугу заджумленым жытелям міста.

Найсатршым епідемічным цмонтерьом, на тым етапі досліджынь, є цмонтір в Бічы, положеный медже містецкым а монастырскым вершком. Колективный гріб одкрыли францискане в половині ХІХ ст., коли перекопували канал близко капличкы, котра істнує і днес. Подію однотувал Михал Смажовскій інформуючы, же незміряны верствы кости, котры товды перевезено на цмонтір, заняли парудесят возів. Його локалізация близко міста є можлива, бо в тым часі тота обшыр была порожня і выпалена в рамках рыхтуваня до обороны міста перед войсками Ракоція. На місци цмонтеря, найпевнійше на зламі XVII i XVIII ст., поставлено мурувану капличку з літарньом – што може навязувати до популярной в сепулькральній символиці «літарні успошых». Другым символичным елементом в капличці є різба св. Михала Архангела, котрый є м. ін. покровительом вмераючых і провідником вмерлых. Мотив Михала Архангела выступує тіж в капличці на припущальным епідемічным цмонтери в Посаді коло Рыманова.

Сутиация парохіяльных і епідемічных цмонтерів змінила ся по занятю омавляной териториі Австрийскым Цисарством. Реформаторскы діяня цисаря Йосифа ІІ барз скоро обняли і нереґулювану дотепер квестию цмонтерів на заселеных обшырях. Серия санітарных і будівляных законів заборонила ховати на густо заселеных теренах, при костелах і в криптах. Згідні з законами, мусіли заперти дотеперішні прицерковны і прикостельны цмонтері та заложыти новы цмонтері в безпечній одлеглости од заселеных обшыри. Найпевнійше товды вошли тіж переписы, котры забораняли ховати на новых цмонтерях люди, вмершых з причыны інфекцийных хворіт.

Епідемічный цмонтір к. Санока. Фот. Д. Новак

В хроніці села Одрехова заховал ся впис тыкаючый основаня сельского холеричного цмонтеря в 1812 році. Ігнатий Урбаньскій, товдышній властитель села, зобовязаный австрийскыма переписами, выділил під епідемічный цмонтір терен поза селом. Выбрал луку в околицях скрижуваня тракту з Буківска до Рыманова з дорогом, яка веде до Пулав. Колиси тото місце называли Заливами, тепер Ґайом, бо границі цмонтеря вызначат круг дерев. В часі тырваня епідеміі, жебы змінімалізувати контакт з зараженыма і тілами вмерлых на холеру, посеред жытелів Одреховы выбрано специяльну бриґаду. Занимали ся выношыньом тіл з хыжы, пак хованьом в колективных гробах на холеричным цмонтери. Як бесідуют в селі, вмерлых і тых близкых мертвого стану, вытігали з хыж, ладували на возы, помагаючы си желізныма гаками на долгых тыках. Так само стігано тіла з воза на цмонтери. По парох тыжнях епідеміі цілый цмонтір был уж заполеный.

Остал ся тіж переказ о основаню холеричного цмонтеря в Рацлавицях коло Біча. Што цікаве, цмонтір зорґанізували гын нич выбухла епідемія. Леґенда бесідує, же при закладаню цмонтеря для жертв заразы робили охочы. Віст несла, што в околици панує зараза, а в сусідній Бінаровій взяла уж 33 особы. Было остережыня, жебы до ся не ходити, ограничыти сусідскы контакты, але загороза фурт ся насиляла. Треба было рыхтувати ся на найгірше. Порішено, де буде цмонтір і хто хотіл помочы, пішол до роботы. До копаня і городжыня зголосили ся дві сестры. Єдного разу, коли пришли і жыво дискутували о остатніх подіях, застанавляючы ся, кого першого з Рацлавиц поховают на цмонтери. Робили цілый ден, а на другій горячка звалила іх з ніг і тяжко ся розхворіли. Та обі сестры як першы поховали в выкопаным через себе гробі…

Выбір місця під епідемічный цмонтір залежный был од парох факторів. Першым была, споминана уж, безпечна одлегліст од місця замешканя і джерел воды. Другым – різба терену, третім же – маєткова ситуация в даным селі. Факторы были часто зо собом повязаны, што спричыняло проблемы добрати одповіднє місця під цмонтір. Коли місцевіст находила ся на пласкій обшыри, цмонтір локувано в більшій одлеглости (аж і до 2 км) од села, на луках ци пасовисках (прим. Одрехова, Перегримка, Лібуша, Кобылянка, Домініковиці, Сітниця). Коли село находило ся на гористым терені, цмонтір закладано на хырбетах і, што є видочне – кєд была така можніст – не на убочах, котры безпосередньо опадали в страну села (прим. Вислочок, Грабівка, Санкова – Порожні Поля, Ґладышів – цмонтір «під Гутом», Ясель – Баба, Рацлавиці, Рожновиці, Вислок Нижній). Знат ся тіж про такы приміры, коли цмонтір закладали такой в центрі села (прим. Бортне, Ґладышів). Третім фактором, што написано, была маєткова ситуация даного села. Найпевнійше в періоді перед знесіньом панщыны, забезпечыти місце під цмонтір, то был обовязок властителя даной місцевости. В другій половині ХІХ ст. была то уж радше добра воля, як обовязок. Цмонтері в тым часі часто закладали і на громадскых або парохіяльных ґрунтах.

Джерело: Архів Воєвідского Уряду Охороны Памятників в Кракові, делеґатура в Новым Санчы.

Вшыткы сельскы холеричны цмонтері мают форму колективных гробів і (за вынятком цмонтеря в Перегримці, де є надгробна плыта місцевого пароха о. Льва Париловича, вмерлого в 1831 р.) на ниякым цмонтери не ствердили означаня індивідуальных гробів. Найчастійше цілый цмонтір упамятняли простым, деревяным крестом. Лем на декотрых ставляли камінный крест або капличку (прим. Бортне, Вислочок, Івонич, Посада к. Рыманова, Грабівка). Рідко цмонтері мали порядне огороджыня (камінный мурок), а границі найчастійше обсаджали деревами або городили жердями, жебы не входила гын худоба.

Територия страху

Епідемічны цмонтері, часто называны моровыма або холеричныма (од ХІХ ст. холера была часто синонімом заразы або мору, зато меном холеричный або моровый окрисляли вшыткы епідемічны цмонтері, незалежні од хвороты, на котру вмерали гребаны) находят ся праві в каждій місцевости омавляной обшыри. Часто неє по них сліду – ци то в сакральным просторі даного села, ци в памяти його жытелів. Тепер тоту ситуацию мож поясняти што раз барже поступуючом секуляризацийом соспільства, але ґенеза культуровой сепарациі епідемічных цмонтерів сігат часу самого іх основаня, а причыном был страх перед заразом. Уж сама іх локалізация выкликувала переляканя – на убочы, в осамленым місци. Страх насиляли народны віруваня о блукаючых ся душах успошых, котры не отримали тайн, жебы осягнути вічный спокій. Што веце, люде думали, што зараза была каром. Такє думаня видиме было особливі в середній Ґаліциі, де прошол «ґаліцийскій погром». Істориі о зблуканых душах, котры приберали форму видимых в ночы світелок ци огників та о йойкливых звуках доходячых з цмонтерів, знаны были такой в каждым селі.

Моровы цмонтері хоснували тіж як місце, де ховано самовбивців, тых, што ся втопили, были раскольниками (прим. особа інчого віроісповіданя подорожувала через село і там вмерла), што є доказом на тото, же были они выключены зо сферы сакрум, не мож іх было погребати на посвяченій земли, яком был парохіяльный цмонтір. Насилял тото іщы страх перед духами, вампірами ци упірами, з котрыма часто лучено вмерлых через самовбивство або втопліня ся.

В демонічных істотах досмотрювали ся причыны выбухів епідемій, зато часто, як підкрислял Казімєж Мошыньскій, епідеміі ішли в парі з епідеміями вампіризму. Подля інформаций зобраных в XVIII ст. о. Венедиктом Хмєлевскым, упірами мали быти босоры, котры через чорта, проникнули злым духом вмерлых, якы уж ся розкладали, а тото спричыняло пошырюваню ся хворіт і заразы. В наслідстві тых вірувань, люде вчас епідемій піддавали ся параноі. Не чудує, што священникы в декотрых парохіях казали розкопувати гробы тых, о котрых люде думали, што стали ся упірами і треба взглядом них одправити специяльны маґічны рецепты. На Лемковині ліквідацийом упірів занимали ся головні бачы (в значыню шарлятана, босора, не пастыря). Бача мал своі маґічны способы, жебы найти гріб, з котрого вылазил упір. Одкопувал труну, брал тіло, одвертал хырбетом горі і прибивал до землі коликами з трепоты або желізныма зубами од бороны. Трафляло ся, што небіщыкови одтинали голову (прим. Явірник к. Команчы), клали медже ногы і вкрывали коликовима голузями. Засыпавшы земльом, такій гріб приваляно каменями. В ХІХ ст. часто робили того рода похороны, бо фурт навертаючы на Лемковині епідеміі холеры приписували як раз небіщыкам, якы ся волочыли по ночах. Послідні приміры такой практикы были іщы перед ІІ світовом войном, але не мали звязку з епідемічном загорозом.

Іщы під конец ХІХ ст. вірили, што зараза не вмерат разом з вмерлыма, лем чаіт ся по іх гробах, жебы, як буде ґу тому одповідня нагода, зас заатакувати жытелів даного села. Подля переказів, в Бічы на замковій горі вчас єдной з епідемій успошых ховали в глубокій ямі (найпевнійше в дірі по величезній замковій студни). Коли в ХІХ ст. хтоси глядаючый скарбів хотіл розкопати місце по замку, запротестувал товдышній властитель замковой горы боячы ся, жебы зараза наново ся не розвлекла. Така ситуация повторила ся іщы піл віка пізнійше, коли на початку ХХ ст. на місци замку зачали выдобывати нафтову ропу. Бічане з переражыньом зачали смотріти в сторону возносячой ся понад містом «канадийкы» (нафтовой вежы) боячы ся, што заразу выцицают разом з нафтовом ропом і зас розыйде ся по околици.

Конец вірувань, конец цмонтерів

Культурове выключыня епідемічных цмонтерів было спричынене страхом перед заразом, котрой носительом, подля народных вірувань, были демоны. Моровы цмонтері были місцями, де ждала спляча зараза, котра в одповіднім часі могла ся активізувати. Речены віруваня постепенно зникали в ХХ ст., а цмонтері, лишены без культовых елементів і означынь, были просто забыты.

Тепер, коли популярны сут реконструкциі бывшых культуровых просторів міст і сел, вертат памят о цмонтерях. Кєд є можніст, однавляют іх границі, вмерлых упамятняют крестом, а до цмонтерів ведут пути ци едукацийны стежкы. То певно тіж єден з послідніх моментів, коли мож іщы выімати в памяти найстаршых жытелів локалізацию такых цмонтерів, з памяти будучой певно уж єдиным слідом по них.

Фот. горі. Анджей Жыґадло, «Памяти Кжыштофа Кжыха», олій на полотні, 80 х 140, 2013.

Шеруй.

О авторі

Демко Новак

Коментарі