Раз
Єст в Кракові єден особливий музей. Хоц початково был лем приватном родинном колекцийом, то сама родина вкінци рішыла сотворити музей і бібліотеку, в котрых згромаджены цінности могли бы свобідно обзерати вшыткы. Люблю там заходити, бо серед вельох парадных, ефектовных експонатів мож найти множыну деталів, річы незнаного перезначыня, ґратя, котре, не знатя чом, ся там нашло, чудных, гейбы припадково зобраных дрібничок. Коли ся розізриме по каждій з музейных ізб, то все домінує в ній якысий великій розміром і парадний експонат, котрий примушат до пристанку каждого, а головні зорґанізуваны ґрупы туристів. Позераня на великы атракциі, то обовязок каждого нещестника, котрий мат оплачене ґрупове вступне і ґіда, якій не пропустит тых найпараднійшых цінности. За особливостями, чудесами і дрібничками, поміщеныма в ґабльотах, поза єдиницями, котрым ниґде не пильно, смотрит мало хто.
Колиси зачал єм студиювати тоту колекцию детальні, роздумуючы над цілю вказуваня тых вшыткых неефектовных, планно описаных, припоминаючых зоставліня перевзятых просто з лямуса, артефактів. Да-з-раз, серед тых вшыткых річы, высмотрил єм малу скриночку. Была невелика, мала може з 20 на 30 центиметрів, небогато здоблена, звычайна. З боку было видно малу дірку, до котрой, думам, допасуваний был малий ключык. Скриночка была заперта. А попри ній, як ціле поясніня права присутности того експонату, положена была маленька пожолкла карточка, на котрій стародавным елеґантным одручным писмом, хтоси тинтом написал – pamiątki różne, bardzo cenne – вшелеякы памяткы – барз цінны…
Основательком описуваной музейной колекциі была княгиня Ізабеля Чарториска, незвычайна жена. В Европі, єй фамелия была поставлена на вершку єрархіі вшыткых высоко поставленых родів. Женили ся тоты аристократы лем з рівныма собі, або іщы выжше поставленыма. Женити ся в родинах з низшым товарискым і маєтковым статусом, то был уж мезалиянс. То была міцно покомплікувана головоламка. Зато чытальникы, най за мном признают, што нелегка была доля такых аристократычных дам і кавалерів. Прото ноны компенсували собі жытьовы недолі, тым чым могли – полюванями, дворскыма інтриґамы, влюбліьньом до французской моды, смакуваньом вырафінуваного ідла і дорогых напитків ци купуваньом збыточных чачок, котрых єдином задачом было несіня потіхы для очів. Нечысленны розумнійшы і робітнійшы робили карєры в церковным простори, кінчыли студиі, оставали єпископами, єґомостями, вченыма, або писменниками. Тоты найбільше амбітны, цілю поправліня загального розвитку своіх земель, сел і міст, орґанізували мануфактуры. Там возникали творы здібных ремісників, унікатовы, надзвичайні цінны і высмакуваны артефакты. На іх купліня могла си дозволити лем богата шляхта. Посіданя мануфактурных чачок засвідчало про высоку соспільну позицию маітеля. Міг він пописати ся пред інчыма, добрым, артистычным смаком. Выробы такого ремесла доводили, што не лем в далекым світі, але і на земли магната даст ся вышкрябати даякы чуда, котры почаруют інчых магнатів.
Ізабелю Чарториску початково досправды інтересували річы, котры подабали ся рівным єй. Мала типовий смак і єднакє залюбліня до парадных ґратів, як інчы передставникы єй соспільной клясы. З часом, єй встягы до музейных памяток шумні розвниули ся, рівно як іде о роды, подобу, а головні чысло збераных памяток. Замінили ся в небезпечну пасию і остали до кінця імеператывом і смыслом єй жывота. Зачала зберати вшытко, што попало в єй рукы. Старожытности вывезены з Єгыпету, Ґрециі і Італиі – саркофаґы, етрускы гробовці, муміі, античны різбы, східні мілітариі, вшелеякій оруж, войсковы хоруґвы, турецкы шатра, ґобеліны, рукописы, історычны памяткы, повязаны зо славныма людми. Громадила, што лем могла достати, купити… або придбати в інчий спосіб. Ефектом єй колекцийонерскых стремлінь было зобраня памяток по польскых королях, од Ягайлонів, аж по єй кузина, Станіслава Понятовского, по Наполеоні, Ришарді Левовым Серци, Генрику VIII, рыцарю Циді, Кромвелю і вельох інчых. Знала, же і сучасны памяткы повинны быти в єй збірках. Прото громадила актуальне сімнадцетовічне, модерне мистецтво і памяткы, по Вашынґтоні, Косцюшці, Волтері, Ґете, Шілері і інчых. Цікавили єй особливости, чудеса і безвартістне смітя. Але і шедевры, безцінне малярство авторів такых, як Рембрандт, Рафаель Санті, Йорданс, Кранах Старший ци Бройґель Молодший. Ізабеля знала розмилувати в мистецтві і свого сына, князя Адама, котрий в 1800 р. купил і дарувал своій матери, баґателя, образ Леонардо да Вінчі – Дама з горностайом.
Основна част колекциі была през ню куплена за немалы пінязі, або была дарунком. Лем як пише єден з дослідників істориі Кракова, серед музейных артефактів были памяткы, котры не знатя якым способом нашли ся в збірковым фонді княгыні Ізабелі. Дішло до того, же аристократка, котра тяжко хворіла на пасию збераня вшыткого, не была уж радо запрашана на гостины до рівных собі. А і она не находила уж той давной приємности з ходжыня на такы гостины, де уж нихто не позерат на єй личко, лем вшыткы зосереджают цілу увагу на єй руках.
Два
В часі етноґрафічных студий, каждий студент повинен брати участ, в так званых тереновых досліджынях. Мож іх робити в ґрупі, або самому. Етноґраф, котрий задумал си писати про якысу народознавчу тему, наперед повинен был окрислити проблем і субъєкт своіх досліджынь.
Было нас двох, котры придумали писати дисертациі на лемкознавчы темы. Автор тых речынь роззерал ся головно за духовыма і соспільныма проявами культуры народів жыючых найчастійше на етнічным пограничу – на Підкарпатю (медже інчыма в Сєняві над Саном, маєтку князів Чарторискых), Спишу, Кашебах, Болгариі, і, головні на Лемковині. Мого камарата, будучого етноґрафа украіньского походжыня, з Огайо, інтересували як раз лем проявы материяльной культуры. Досліджал він лемківскы кроі з долины Ославы, на східній Лемковині. Чудувало ня все, же він зо своіх выіздів «в терен», окрем зобраных писаных, награных і фотоґрафічных материялів приносил ориґінальны комплетны кроі, біжутерию, стары документы, унікатны книжкы і хоц што. Вшыткы тоты артефакты, з котрых міг бы быти гордий неєден музей, запакуваны до лады, поіхали пак до Америкы. Пропали. Вісти про них неє. Остал лем тот єден слід. В сам раз для інчого дослідника детектыва.
Тымчасом Лемкы, респонденты, до котрых приходил другій студент з Кракова, ниякых музейных артефактів, не мали. Так все одповідали. Тот заєдно ся о тото само звідувал, а они одповідали, што не мают. Пропало.
Американцьови, украіньского походжыня, давали вшытко, найчастійше дармо, або за шапку грушок. Лемкови з Польщы, нич. А уж вершыном того гіркого розділу на «своіх» і «несвоіх» дослідників было тото, же пак, єден з такых жертводавців, звернул ся до мене, жебым я побесідувал з американьскым етноґрафом, най бы нон оддал тоты вшыткы книжкы, документы і памяткы, котры жертводавця з доброго серця му дарувал, бо як раз ся роздумал і взял бы назад своі цінности. До той задачы Лемко з Польщы здатний был в сам раз. Правильно додумуєте ся, што і тоты памяткы тіж пропали.
Три
Чысленны нацийональны русиньскы артефакты, вшелеякы і надзвычайні цінны, находят ся во вельох музеях, котры не сут нашыма, нацийональныма інституциями культуры. Русиньскы експонаты здоблят музеі Кракова, Санока, Санча, Любовни, Свидника, Львова, Петересбурґа, Відня, Будапешту і інчых, в тым тых вшыткых американьскых місц, де ся они нашли вывезены з Карпатской Руси. Як оцінити іх присутніст в дачыіх експозициях?
Ріжні. Не єм в силі єднозначні осудити того проблему, коли іде о чысто материяльний аспект справы. Коли ся так подарило, же през влучыня тых артефактів до даякого нерусиньского збіркового фонду охоронило ся ім фізычний жывот, то може добрі, же хтоси давно тото зробил? Роздумувал єм над тым, колим позерал в єдным з украіньскых музеів во Львові, на прекрасну ікону з церкви в Чертіжным. Чул єм нескрыване зворушыня. Та хоц лем она остала, як памятка по чертіжняньскій церкви, цілым селі і тых вшытых прошлых моіх поколінях, котры спочывают на прицерковным цмонтери. Чертіжне днес, то лем зелена лука і крякы недалеко Крениці. Хто не знат істориі, не додумат ся, же колиси было там старе село заселене Русинами. То де могло бы ся найти днес найліпше місце для іконы, той єдиной памяткы по предках? Во Львові, ци в музею трунового портрету в Мєндзижечу, де презентуваны сут шляхетскы великопольскы облича? В попольскым, ци в понімецкым місті, де жыют доднес потомкы чертіжняньскых родів?
Коли архівалиі і історычны лемківскы цінности находят ся в забезпечных просторах, сут задбаны, не ідят іх хробакы, або мышы, не точыт іх гриб, то піл біды. Ціла біда є товды, коли бы мали пропасти на все. Вшытко єдно з якой причыны. Ци то знищены недбалістю і браком стараня, або вывезены чужынцями не знатя де? Коли Лемкы іщы мают можливіст на вшыткы тоты памяткы позерати, то думам, же може не треба нарікати. В лемківскых руках, в тым в Рускій Бурсі в Ґорлицях, в Зындрановій, або лігницкій бібліотеці «Кычеры» єст дуже цінноси. В бурсі ідут стараня о придбаня наступных цінных культурных творів, тых з минулого і тых сучасных. Лем єдыныма місцями способныма до громаджыня, забезпечыня і наукового опрацюваня тых вшыткых артефактів годны быти русиньскы державны інституциі культуры. Лем они єдны могли бы системово задбати про вымінены горі три етапы русиньской експозициі. Музейны робітникы мали бы доказати старунок і пошану для музейных объєктів і для тых творців, котры тоты вшыткы річы зробили, або люди, котры іх на штоден хоснували. Согласно принципови правды, котрому вірны повинны быти не лем дослідникы проявів выабстрахуваной материяльной культуры Лемків.
Коли на русиньскых, лемківскых артефактах єст написане, же то не част культуры Русинів, Лемків, лем інчых етнічных ґруп, коли дослідникы-ідеолоґы выдумуют нову ґенезу тым вшыткым предметам і оповідают, же боденка з Кунковы, серп з Лумшорів і гладжениця з Порача то прояв польской, украіньской, словацкой ци інчой культуры, то уж єм на тото сердитий. То засвідчат або про іґноранцию такых науковців, або про тото, же хтоси цільово путат і фальсифікує субъєкты досліджынь. Як етноґраф знам, же польскы, словацкы і украіньскы гладжениці, мотовила, шафликы, коросна і кажде ґратя выглядают інакше. Хоцбы для тых науковців – ідеолоґів, на око, выглядали єднако.
Тепер реку тым дослідникам, котры мали бы міркувати на тото, же мают лем на якысий час повірены нацийоналны русиньскы цінности. Проявів материяльной культуры, не мож выокремити од тых вшыткых соспільных і духовых части культуры. То тоты остатні засвідчают про смысель, функцию артефактів в культурным системі, а дале дозваляют на іх діаґнозуваня, клясифікуваня, критыку, опініюваня, осуджуваня, оцінюваня, ци в кінци таксуваня і выціну. Культура то гомоґенічна єдиниця, якой не мож одділити од соспільства, котрого доробком сут вшыткы материяльны річы, якы так невдало ідеолоґы прібуют вштурити і порозмітувати по веденых собом ізбах непамяти. То не што інче, а лем етнічне походжыня, зване в науковых етноґрафічных розправах – культуровым контекстом – надає смысель кавальцьови дерева, желіза, гырчы глины ци кубятку лену, каждому артефактови. Навет оріховій дошці, котру колиси взял в своі рукы мастер Леонардо, з міста Вінчі і придал єй вартости, рахуваной днес на 300 мільонів еврів.
Коли за соткы, ци тисячы років будут надале істнувати етноґрафічны, історычны, або археолоґічны музеі, а діждут ся незасліпленых іеолоґійом музейників, то тоты вшыткы артефакты промовлят інчым, більше зобъєктывізуваным языком. Надію ся, же будут до них долучены малы пожолклы карточкы, ци попри артефактах засвічены інтерактывны проєкциі. На ных могло бы быти написане, же тото вшытко, што видиме, то проявы карпаторуской культуры, застарілой традицийной етнічной структуры Русинів, народу, котрого головном особливістю было тверде воюваня за правду, котра поборола фальш.
І лем деталь на будуче. Кєд бы дахто на тот текст спомянул. Хотіл бым, жебы од мене, была поміщена там єдна мала карточка, на котрий буде кіриличний напис – Вшелеякы памяткы – надзвычайні цінны. Лем.
Богдан Ґамбаль
В проґрамі вызвучалa співанка Іґі Попа – “In The Death Car”, з фільму п.н. “Arizona Dream”.
на фото – портрет “Дама з горностайом” малюваний Леонардом да Вінчі, зо збіркового фонду Музею Чарторискых в Кракові, фото вікіпедия.