Голосник

22 травня. Шевченко і лемки. Рефлексії до дати і без

0

Культ Тараса Шевченка, окрім 9 березня – дня народження і 10 березня – дня смерті має ще одну менш монументально відзначувану, та однак відому дату – 22 травня. Перепоховання. Для тих, хто досі не знає: великого поета поховали 13 березня в Петербурзі на Смоленському цвинтарі. І на цьому місці досі є камінь-пам’ятник. Але оскільки Шевченко висловлював бажання бути похованим у Каневі, згодом труну вийняли і з почестями перевезли в Україну. Саме 22 травня відбулось урочисте перепоховання на Чернечій горі у Каневі.
Два тижні труна з тілом поета була в дорозі. Залізницею, пароплавом, кіньми, зрештою, на руках українців – так пливла із півночі на південь імперії труна, щоб нарешті лягти у рідну землю.
Бо це було би неприродне, неможливе, щоб найбільший український поет, долю якого скалічила Російська імперія, російський цар, російська влада, був похований у самому серці цієї імперії.
Отже, 22 травня – день, коли Тарас Шевченко возз’єднався з улюбленою Батькіщиною, упокоївся в самому серці України – і таким чином була виконана воля поета і відновлена справедливість.

Я люблю Тараса Шевченка. Справжнього. Не раз думала, що якби ми були ровесники, чи бодай з одного покоління, якби зустрілись в одному часі і просторі – я би хотіла з ним товаришувати. Ми би знайшли спільну мову.
Декілька років тому вперше поїхала по шевченківських місцях. Дуже вразили Моринці і Кирилівка. Краєвид, який може сформувати лише художника. Мова, яка може сформувати лише поета. Повітря, в якому нектар безсмертя. Краса природи, людей – і все цільно, і глибоко.
Вразив Канів, Чернеча гора. Неймовірне місце. Тільки поет і художник міг вибрати собі його на життя і на смерть. Мені страшенно сподобалось те все, що подобалось Шевченкові. Виявляється, вони всі брешуть, і він таки не був пам’ятником, класиком, пророком. Він був дуже живим. Він міг бути моїм другом. Ми могли би гуляти зі студентами Академії мистецтв у Петербурзі чи до ранку пробалакати після якоїсь пиятики у якій-небудь Качанівці.

Мені подобається, що Тарас Шевченко завжди був собою. Ішов за своїм покликанням, робив своє, а на інше не звертав уваги. Так, спочатку, замолоду, був трохи франтом, а потім плюнув на тих дурнуватих денді, на світське життя. На вельможне панство. Любив їх провокувати. Навіть до фотографії одягався в українській мужицький кожух і баранячу шапку. Сміявся з їхніх пристрастей, з їхніх комплексів і жив по-своєму.

Це була, так би мовити, експозиція. А тепер про суть справи. Часто відома особа під тягарем слави настільки деформується, що мало що лишається від самої людини – над нею наростає піраміда людських фальшивих уявлень. Її сповивають мов мумію, бальзамують, обгортають позлітками. Шевченко вже наче Тутанхамон. Такий золотий і блискучий, так вже декоративно оздоблений, лежить у коконі своєї несподіваної слави – і цей кокон так затверд, що з нього ніколи не вилетить метелик його душі, його творчості, його таланту.
З таким Шевченком вже можна робити вже що завгодно. Проводити Шевченківські вечори і читання, концерти бандуристів, турніри шахістів і тенісистів, конкурси кулінарів і флористів, свята вишиваного рушника і розмальованого свищика. Імені Шевченка. Зупинити (чи спинити на час?) цю какофонію зміг лише Майдан. На жаль.

Та ось в 200-ту річницю з дня народження, в одному окремо взятому регіоні – нині вже віртуальному регіоні – Лемківщині – ми бачимо, що відбувається ще одне перепоховання Шевченка. На всіх лемківських заходах, на яких мені доводилось бути цієї весни, постійно говорилось про Шевченка. І то так тотально, наче лемки в такий спосіб масово позбувались якихсь комплексів неповноцінності.
Шевченко наш, Шевченко і для лемків, ми не можемо тут не згадати про Шевченка. Якою б не була тема – про Шевченка все одно. Про Шевченка мусимо. Звичайно, на відкритті фестивалю «Лемківська писанка» мусить бути прочитана поема Шевченка. І на Лемківській ватрі на Полтавщині. Там прозвучало лише півтора лемківської пісні – це нічого. Але зате було досить Шевченка. Бо наш пророк. І календар лемківський у Львові вийшов із Шевченком на обкладинці. Ось і лемки, бачте, різьбили Шевченка, ліпили Шевченка, малювали Шевченка. Ось і лемки, як і люди. І лемки, як всі. Кожен маленький лемко був хрущем на вишнях – на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Не лише Антонич.
Але я не хочу перепоховувати Шевченка. Не хочу, щоб його труну привезли на Лемковину і опустили в землю десь на горі Яворині, щоб він звідти дивився із за милуванням на землю вівса і ялівцю.
Я хочу, щоб Шевченко прийшов на Лемковину живим. Живим, здоровим. Своїми ногами. А не як мумія. І я це можу зробити. І зараз зроблю.

Уявімо ж собі, що доля розпорядилася інакше. І Тарас Шевченко якимсь незбагненним чином потрапив на Лемківщину.

Коли би це могло трапитись?
Варіант перший: Енгельгардт навесні 1829 року вирушає разом із челяддю та „козачком” Тарасом не у Вільно, а, скажімо, у Краків. Шевченко-підліток зустрічає на своєму життєвому шляху не польку, юну швачку Дуню Гусиковську, а лемківську дівчину, до якої виникає перше романтичне почуття. Уявімо собі, що вони походжають не понад Вілією (Нерісом), а понад Віслою… А може, понад якоюсь із річок Лемківщини, де би закинула поета наша уява.
Якщо би в біографії поета був такий, нехай і короткий епізод саме в ранній юності, коли все сприймається так гостро, так кольорово, вбирається так повно, — а йдеться ж про очі художника, про серце поета, про особливо трепетну і чутливу душу — то мабуть, відлуння того епізоду раз-у-раз виринало б у спогадах, звучало би у багатьох творах зрілого періоду.

Варіант другий…
Коли ж би могла випасти інша неймовірна можливість Шевченкові потрапити на Лемківщину? Очевидно, вже після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі.
Це був чудовий період у житті Тараса. Збулись найсміливіші мрії: він вільний, здобуває освіту і може зреалізувати своє покликання. Волею випадку юнак потрапив у коло найвідоміших поетів, художників, митців того часу. Вони не лише викупили здібного хлопця з кріпацтва (то був би лише акт милосердя), а ввели його у своє товариство.
У Вільні Тарас познайомився з польською мовою і культурою, у Петербурзі досконало вивчає російську мову, а в одному з листів пише, що пора би взятись за вивчення французької. На той час він вже чудово орієнтується у світовій історії і культурі, постійно читає і світову класику, і сучасних авторів, є великим шанувальником театрального мистецтва. Це людина не лише освічена і ерудована, але і відкрита на все нове, гарне, цікаве, на всі культури, мови, народи, на ввесь світ.
Коли би так сталося, що саме у цей час неймовірним чином Шевченко потрапив би на Лемківщину, то — однозначно! — зумів би сприйняти культуру, мову, фольклор (а фольклором він завжди цікавився, і не лише українським, наприклад, у Петербурзі входив у гурток білоруської інтелігенції, і цікавився не лише тогочасною білоруською літературою, але і народними піснями).
Загалом історія, культура слов’ян та події у сусідів (а саме починалась „весна народів”) дуже цікавили Шевченка, отож його слов’янофільство не випадкове. Як пам’ятаємо, поета було заарештовано в Києві у 1847 році і відправлено на заслання саме за доносом про участь у таємному Кирило-Методіївському товаристві. Звичайно, і за поезію теж.
На засланні Шевченко, мабуть, став ще більшим слов’янофілом, як був до того, бо тісно спілкувався передусім із росіянами та поляками, знайшов серед них щирих друзів. Він і далі залишався великим українським патріотом, але його ставлення до сусідів дещо змінилося, особливо до поляків, яких він до того менше знав.
Знаємо, що він і раніше цінував польську культуру, пробував перекладати Міцкевича, але на дні душі залишався осад…Тарас Шевченко гнівно таврував, описуючи драматичні історичні події, „москалів” і „ляхів”, дотепер не міг у серці простити історичну кривду. І саме на засланні він пише до братів-поляків теплий, щирий вірш „Ще як були ми козаками…”. Він росте, виростає зі стереотипів, зі своїх молодечих уявлень, дивиться на світ все частіше очима філософа.
Між іншим, Шевченко не був виключно художником і поетом („живописець за професією і поет за покликанням…” — за влучним висловом П. Селецького), як традиційно вважають. Його зацікавлення сягали значно ширше. Всюди, де Шевченко подорожував, чи то в Україні, чи у Казахстані, він фактично поводився як дослідник. Глибоко цікавився історією, мистецтвом, фольклором, етнографією. Все, що міг, що цікаве бачив чи чув, занотовував і замальовував. Наприклад, на засланні він пізнав ближче невідомі до того йому народи — казахів і туркменів. Не тільки спілкувався з ними, полюбив їх. Не лише малював портрети казахів та туркменів, а цікавився їх побутом, звичаями, культурою. Не забуваймо, що Шевченко працював у Археографічній комісії при Київському університеті, подібну працю як художник (бо фотографія тоді ще була так розповсюджена) виконував і на засланні, у експедиції на Аральському морі.

Після усього сказаного уявімо собі, що великий художник і поет якимсь невідомим чином би уникнув арешту. І його слов’янофільські настрої завели би його у центр слов’янського світу — на Лемковину.
Я переконана: якщо би Тарас Шевченко опинився на Лемківській землі, він не лише зацікавився би краєм і людьми, він би сприйняв і полюбив лемків. І маю на те декілька аргументів.
На мою думку, ментальність пересічного лемка та мешканця Середньої Наддніпрянщини досить подібна, отож без вагань скажу, що Шевченко знайшов би серед лемків багато щирих приятелів, а то і справжніх друзів. Адже, повторюю, Тарас був надзвичайно щирою людиною, відкритою на інші мови, культури, звичаї. Загальновідомий епізод із його життя, як він потоваришував, не зважаючи на мовний бар’єр, із африканським трагіком (Айра Олрідж гастролював тоді у Петербурзі).
Окрім того, відомо, що Тарасова мати Катерина не лише мала прізвище Бойко, але і рід її походив з Бойківщини — а це наче й недалеко від Лемківщини.
Казахи сьогодні вважають Тараса Шевченка своїм, казахським художником. А, зрештою, хто ще з такою любов’ю зобразив природу і людей Казахстану?
Ось і думаю: якщо би Шевченко малював Лемківщину — чи не зробив би він незмірно більше? Адже тут природа стократ більш мальовнича і неначе проситься на папір чи полотно.
Коли ви уважно переглянете краєвиди, які в різний час, в різних місцевостях малював Шевченко, ви помітите одну тенденцію: він часто поміщає у кадрі гору чи пагорб і будує композицію на основі отої хвилі — пагорба і його схилів. Улюблена лінія Шевченка — м’яка хвиля. (Нагадаю, що і на батьківщині поета краєвид дуже різноманітний, є і пагорби, і яри.)
Уявляю собі, як комфортно би почувався Тарас-художник серед зелених хвиль Бескидських гір!

Варто пригадати, що Шевченко дуже прагнув побувати за кордоном, але йому це так і не вдалося. У 1842 р. вибрався на пароплаві у Стокгольм, але в дорозі захворів і залишився у Ревелі (Таллінні). У липні 1842 його друг і колега Василь Штернберг виїхав до Італії. Про стажування в Італії мріяв і Тарас. Зрештою, мав підстави надіятись на це. Належав до найздібніших студентів, його роботи тричі відзначали срібними медалями. Але в Італію поїхав хтось інший… А Шевченко, відклавши закордонну мрію на потім, нарешті після багатьох років чужини поїхав на рідну землю. І це було тоді найбільшим щастям…

Третій варіант — його я теж розгляну — останні роки життя Шевченка.
Коли би трапилось йому у цей період, вже зрілим художником, знаменитим поетом приїхати на Лемківщину — це було б зовсім інакше, як у підлітковому віці, інакше, як у молодості. Так, Тарас із цікавістю би знайомився з лемківським краєм та з людьми, і все це якимсь чином би вплинуло на нього. Але і його особистість обов’язково би вплинула на місцеву еліту, інтелігенцію.
Шевченко без жодних сумнівів взявся писати народною мовою Черкащини, свого рідного краю — очевидно, це він би порадив і лемківським літераторам-початківцям. Заохотив би їх писати тою мовою, якою думають — щоб не було фальші, не було розриву між рідним словом і штучним „язичієм”, згубного роздвоєння у мозку і душі. Сказав би виразно лемкам:
„…Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.”
Його авторитет, мабуть, зробив би свою справу — і якщо не цуралися би лемки-русини свого, не мали б ми тепер цілого пласту літератури ХІХ століття, писаного штучною мовою, яка не може перевидаватись без перекладу.
Цілком ймовірно, Шевченко — не лише поет, але і просвітитель, автор букваря, — запропонував би і лемкам видати свій буквар, інші книжки для народу. Очевидно, заохотив би нечисленну на той час лемківську інтелігенцію (переважно духовенство) вивчати історію, цінувати пам’ятки історії, культури, збирати фольклор. У будь-якому випадку цей вплив Кобзаря би був дуже позитивним.

Чомусь я легко, без жодного внутрішнього опору уявляю Шевченка тут. Я легко — силою уяви — можу накинути на його плечі гуню чи чуганю. Я легко би завела його у лемківську хату, де Тарас би почувався дуже добре, наче вдома. Він тут був би своїм!
Окрім відчуття мови, явних філологічних здібностей, що запевнили би Шевченкові перфектне оволодіння лемківською бесідою, окрім демократичності і простоти у поведінці, що запевнили би йому легке знайомство і спілкування з лемками, була ще одна річ, притаманна українському генієві — харизма. Вона завжди розтоплювала найхолодніші серця… І вона, ця щаслива прикмета, остаточно дозволила би Шевченкові легко заприятелювати і зріднитися з лемками. А може, саме тут він би оселився чи навіть взяв би лемкиню за дружину.

Але — як прикро! — Шевченко на прийшов на Лемківщину своїми ногами. У лемківські села його принесли на своїх знаменах діячі „Просвіти”. У читальнях лунають поезії Шевченка, ставлять „Назара Стодолю”… Але… Діячі „Просвіти” не лише знайомлять лемків із творчістю Шевченка, вони, на жаль, подають як еталон Шевченкову мову. Еталон, до якого мають прагнути всі лемки. Натомість наріччя кожного села проголошується як зіпсуте, недосконале, провінційне, некультурне, таке, що має відмерти, відійти, чого треба соромитися.
Мабуть, Шевченко тоді перевертався в гробі. Як і потім, коли його використовували ідеологи різних мастей. У Радянському Союзі Шевченко був передусім революціонером-демократом, борцем за соціальні права. Та і тепер, у роки незалежної України Шевченко частіше виглядає як пророк, кобзар, символ, класик над класиками. А не просто Тарас Шевченко.

Якщо би талановитий письменник обрав би таку тему — „Шевченко на Лемківщині”, а знав би історичний матеріал, знав добре творчість і життя українського генія, то маючи уяву, фантазію, можливо написав би цікавий, контраверсійний, а то і сенсаційний історичний роман. Бо, як я тут намагалась аргументувати — Шевченко пречудово та прецікаво вписується в лемківський контекст.

Але це є художня, літературна творчість, а вона не має меж.
Та ми повертаємось у реальний світ.
Насправді Шевченко – на жаль! — ніколи не був на Лемківщині. Не знаю, чи колись у своєму житті зустрічався з лемками.
Я би хотіла, щоби ми цінували Шевченка по-справжньому, а не фальшиво, формально. Зрештою, він на це заслужив. Щоби ми милувались його живописом і графікою. Щоби ми читали Шевченка. Вдумливо, на самоті. А не лише при великій аудиторії і з пафосом.
Ну і, щиро кажучи, навіть якби сам Шевченко прийшов би на якийсь лемківський фестиваль, а там все читають його вірші, чи пісні на його поезії знай співають, йому би не сподобалось. Я це точно знаю. Сказав би лише: „Тьху! Цур та пек йому! І що за фестиваль такий затіяли?!” І пішов би звідти. І я би не здивувалася, бо я його знаю. Шевченко — він такий!

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В УКРАІНЬСКЫМ ЯЗЫКУ.

Шеруй.

О авторі

Вродила ся в 1970 році во Львові. І уж неодолга писала, малювала, но і витинала преріжны річы з паперя. І робит тото доднес, але тепер уж в Івано-Франківску. До Лем.ФМ трафила припадково. До того часу робила з дітми, вчыла іх журналистыкы і малюваня. Барз любит люди, якых презентує слухачам в проґрамі «70%». Грызе ся, же єдного дня правдивы Лемкы можут ся скінчыти. Зато, жебы зімати диктафоном вшыткых, глядат когоси доброго і щырого до помочы… Як хочете дашто повісти, то пиште: anna_kyrpan@bigmir.net

Коментар

22 травня. Шевченко і лемки. Рефлексії до дати і без

0

Культ Тараса Шевченка, окрім 9 березня – дня народження і 10 березня – дня смерті має ще одну менш монументально відзначувану, та однак відому дату – 22 травня. Перепоховання. Для тих, хто досі не знає: великого поета поховали 13 березня в Петербурзі на Смоленському цвинтарі. І на цьому місці досі є камінь-пам’ятник. Але оскільки Шевченко висловлював бажання бути похованим у Каневі, згодом труну вийняли і з почестями перевезли в Україну. Саме 22 травня відбулось урочисте перепоховання на Чернечій горі у Каневі.
Два тижні труна з тілом поета була в дорозі. Залізницею, пароплавом, кіньми, зрештою, на руках українців – так пливла із півночі на південь імперії труна, щоб нарешті лягти у рідну землю.
Бо це було би неприродне, неможливе, щоб найбільший український поет, долю якого скалічила Російська імперія, російський цар, російська влада, був похований у самому серці цієї імперії.
Отже, 22 травня – день, коли Тарас Шевченко возз’єднався з улюбленою Батькіщиною, упокоївся в самому серці України – і таким чином була виконана воля поета і відновлена справедливість.

Я люблю Тараса Шевченка. Справжнього. Не раз думала, що якби ми були ровесники, чи бодай з одного покоління, якби зустрілись в одному часі і просторі – я би хотіла з ним товаришувати. Ми би знайшли спільну мову.
Декілька років тому вперше поїхала по шевченківських місцях. Дуже вразили Моринці і Кирилівка. Краєвид, який може сформувати лише художника. Мова, яка може сформувати лише поета. Повітря, в якому нектар безсмертя. Краса природи, людей – і все цільно, і глибоко.
Вразив Канів, Чернеча гора. Неймовірне місце. Тільки поет і художник міг вибрати собі його на життя і на смерть. Мені страшенно сподобалось те все, що подобалось Шевченкові. Виявляється, вони всі брешуть, і він таки не був пам’ятником, класиком, пророком. Він був дуже живим. Він міг бути моїм другом. Ми могли би гуляти зі студентами Академії мистецтв у Петербурзі чи до ранку пробалакати після якоїсь пиятики у якій-небудь Качанівці.

Мені подобається, що Тарас Шевченко завжди був собою. Ішов за своїм покликанням, робив своє, а на інше не звертав уваги. Так, спочатку, замолоду, був трохи франтом, а потім плюнув на тих дурнуватих денді, на світське життя. На вельможне панство. Любив їх провокувати. Навіть до фотографії одягався в українській мужицький кожух і баранячу шапку. Сміявся з їхніх пристрастей, з їхніх комплексів і жив по-своєму.

Це була, так би мовити, експозиція. А тепер про суть справи. Часто відома особа під тягарем слави настільки деформується, що мало що лишається від самої людини – над нею наростає піраміда людських фальшивих уявлень. Її сповивають мов мумію, бальзамують, обгортають позлітками. Шевченко вже наче Тутанхамон. Такий золотий і блискучий, так вже декоративно оздоблений, лежить у коконі своєї несподіваної слави – і цей кокон так затверд, що з нього ніколи не вилетить метелик його душі, його творчості, його таланту.
З таким Шевченком вже можна робити вже що завгодно. Проводити Шевченківські вечори і читання, концерти бандуристів, турніри шахістів і тенісистів, конкурси кулінарів і флористів, свята вишиваного рушника і розмальованого свищика. Імені Шевченка. Зупинити (чи спинити на час?) цю какофонію зміг лише Майдан. На жаль.

Та ось в 200-ту річницю з дня народження, в одному окремо взятому регіоні – нині вже віртуальному регіоні – Лемківщині – ми бачимо, що відбувається ще одне перепоховання Шевченка. На всіх лемківських заходах, на яких мені доводилось бути цієї весни, постійно говорилось про Шевченка. І то так тотально, наче лемки в такий спосіб масово позбувались якихсь комплексів неповноцінності.
Шевченко наш, Шевченко і для лемків, ми не можемо тут не згадати про Шевченка. Якою б не була тема – про Шевченка все одно. Про Шевченка мусимо. Звичайно, на відкритті фестивалю «Лемківська писанка» мусить бути прочитана поема Шевченка. І на Лемківській ватрі на Полтавщині. Там прозвучало лише півтора лемківської пісні – це нічого. Але зате було досить Шевченка. Бо наш пророк. І календар лемківський у Львові вийшов із Шевченком на обкладинці. Ось і лемки, бачте, різьбили Шевченка, ліпили Шевченка, малювали Шевченка. Ось і лемки, як і люди. І лемки, як всі. Кожен маленький лемко був хрущем на вишнях – на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Не лише Антонич.
Але я не хочу перепоховувати Шевченка. Не хочу, щоб його труну привезли на Лемковину і опустили в землю десь на горі Яворині, щоб він звідти дивився із за милуванням на землю вівса і ялівцю.
Я хочу, щоб Шевченко прийшов на Лемковину живим. Живим, здоровим. Своїми ногами. А не як мумія. І я це можу зробити. І зараз зроблю.

Уявімо ж собі, що доля розпорядилася інакше. І Тарас Шевченко якимсь незбагненним чином потрапив на Лемківщину.

Коли би це могло трапитись?
Варіант перший: Енгельгардт навесні 1829 року вирушає разом із челяддю та „козачком” Тарасом не у Вільно, а, скажімо, у Краків. Шевченко-підліток зустрічає на своєму життєвому шляху не польку, юну швачку Дуню Гусиковську, а лемківську дівчину, до якої виникає перше романтичне почуття. Уявімо собі, що вони походжають не понад Вілією (Нерісом), а понад Віслою… А може, понад якоюсь із річок Лемківщини, де би закинула поета наша уява.
Якщо би в біографії поета був такий, нехай і короткий епізод саме в ранній юності, коли все сприймається так гостро, так кольорово, вбирається так повно, — а йдеться ж про очі художника, про серце поета, про особливо трепетну і чутливу душу — то мабуть, відлуння того епізоду раз-у-раз виринало б у спогадах, звучало би у багатьох творах зрілого періоду.

Варіант другий…
Коли ж би могла випасти інша неймовірна можливість Шевченкові потрапити на Лемківщину? Очевидно, вже після закінчення Академії мистецтв у Петербурзі.
Це був чудовий період у житті Тараса. Збулись найсміливіші мрії: він вільний, здобуває освіту і може зреалізувати своє покликання. Волею випадку юнак потрапив у коло найвідоміших поетів, художників, митців того часу. Вони не лише викупили здібного хлопця з кріпацтва (то був би лише акт милосердя), а ввели його у своє товариство.
У Вільні Тарас познайомився з польською мовою і культурою, у Петербурзі досконало вивчає російську мову, а в одному з листів пише, що пора би взятись за вивчення французької. На той час він вже чудово орієнтується у світовій історії і культурі, постійно читає і світову класику, і сучасних авторів, є великим шанувальником театрального мистецтва. Це людина не лише освічена і ерудована, але і відкрита на все нове, гарне, цікаве, на всі культури, мови, народи, на ввесь світ.
Коли би так сталося, що саме у цей час неймовірним чином Шевченко потрапив би на Лемківщину, то — однозначно! — зумів би сприйняти культуру, мову, фольклор (а фольклором він завжди цікавився, і не лише українським, наприклад, у Петербурзі входив у гурток білоруської інтелігенції, і цікавився не лише тогочасною білоруською літературою, але і народними піснями).
Загалом історія, культура слов’ян та події у сусідів (а саме починалась „весна народів”) дуже цікавили Шевченка, отож його слов’янофільство не випадкове. Як пам’ятаємо, поета було заарештовано в Києві у 1847 році і відправлено на заслання саме за доносом про участь у таємному Кирило-Методіївському товаристві. Звичайно, і за поезію теж.
На засланні Шевченко, мабуть, став ще більшим слов’янофілом, як був до того, бо тісно спілкувався передусім із росіянами та поляками, знайшов серед них щирих друзів. Він і далі залишався великим українським патріотом, але його ставлення до сусідів дещо змінилося, особливо до поляків, яких він до того менше знав.
Знаємо, що він і раніше цінував польську культуру, пробував перекладати Міцкевича, але на дні душі залишався осад…Тарас Шевченко гнівно таврував, описуючи драматичні історичні події, „москалів” і „ляхів”, дотепер не міг у серці простити історичну кривду. І саме на засланні він пише до братів-поляків теплий, щирий вірш „Ще як були ми козаками…”. Він росте, виростає зі стереотипів, зі своїх молодечих уявлень, дивиться на світ все частіше очима філософа.
Між іншим, Шевченко не був виключно художником і поетом („живописець за професією і поет за покликанням…” — за влучним висловом П. Селецького), як традиційно вважають. Його зацікавлення сягали значно ширше. Всюди, де Шевченко подорожував, чи то в Україні, чи у Казахстані, він фактично поводився як дослідник. Глибоко цікавився історією, мистецтвом, фольклором, етнографією. Все, що міг, що цікаве бачив чи чув, занотовував і замальовував. Наприклад, на засланні він пізнав ближче невідомі до того йому народи — казахів і туркменів. Не тільки спілкувався з ними, полюбив їх. Не лише малював портрети казахів та туркменів, а цікавився їх побутом, звичаями, культурою. Не забуваймо, що Шевченко працював у Археографічній комісії при Київському університеті, подібну працю як художник (бо фотографія тоді ще була так розповсюджена) виконував і на засланні, у експедиції на Аральському морі.

Після усього сказаного уявімо собі, що великий художник і поет якимсь невідомим чином би уникнув арешту. І його слов’янофільські настрої завели би його у центр слов’янського світу — на Лемковину.
Я переконана: якщо би Тарас Шевченко опинився на Лемківській землі, він не лише зацікавився би краєм і людьми, він би сприйняв і полюбив лемків. І маю на те декілька аргументів.
На мою думку, ментальність пересічного лемка та мешканця Середньої Наддніпрянщини досить подібна, отож без вагань скажу, що Шевченко знайшов би серед лемків багато щирих приятелів, а то і справжніх друзів. Адже, повторюю, Тарас був надзвичайно щирою людиною, відкритою на інші мови, культури, звичаї. Загальновідомий епізод із його життя, як він потоваришував, не зважаючи на мовний бар’єр, із африканським трагіком (Айра Олрідж гастролював тоді у Петербурзі).
Окрім того, відомо, що Тарасова мати Катерина не лише мала прізвище Бойко, але і рід її походив з Бойківщини — а це наче й недалеко від Лемківщини.
Казахи сьогодні вважають Тараса Шевченка своїм, казахським художником. А, зрештою, хто ще з такою любов’ю зобразив природу і людей Казахстану?
Ось і думаю: якщо би Шевченко малював Лемківщину — чи не зробив би він незмірно більше? Адже тут природа стократ більш мальовнича і неначе проситься на папір чи полотно.
Коли ви уважно переглянете краєвиди, які в різний час, в різних місцевостях малював Шевченко, ви помітите одну тенденцію: він часто поміщає у кадрі гору чи пагорб і будує композицію на основі отої хвилі — пагорба і його схилів. Улюблена лінія Шевченка — м’яка хвиля. (Нагадаю, що і на батьківщині поета краєвид дуже різноманітний, є і пагорби, і яри.)
Уявляю собі, як комфортно би почувався Тарас-художник серед зелених хвиль Бескидських гір!

Варто пригадати, що Шевченко дуже прагнув побувати за кордоном, але йому це так і не вдалося. У 1842 р. вибрався на пароплаві у Стокгольм, але в дорозі захворів і залишився у Ревелі (Таллінні). У липні 1842 його друг і колега Василь Штернберг виїхав до Італії. Про стажування в Італії мріяв і Тарас. Зрештою, мав підстави надіятись на це. Належав до найздібніших студентів, його роботи тричі відзначали срібними медалями. Але в Італію поїхав хтось інший… А Шевченко, відклавши закордонну мрію на потім, нарешті після багатьох років чужини поїхав на рідну землю. І це було тоді найбільшим щастям…

Третій варіант — його я теж розгляну — останні роки життя Шевченка.
Коли би трапилось йому у цей період, вже зрілим художником, знаменитим поетом приїхати на Лемківщину — це було б зовсім інакше, як у підлітковому віці, інакше, як у молодості. Так, Тарас із цікавістю би знайомився з лемківським краєм та з людьми, і все це якимсь чином би вплинуло на нього. Але і його особистість обов’язково би вплинула на місцеву еліту, інтелігенцію.
Шевченко без жодних сумнівів взявся писати народною мовою Черкащини, свого рідного краю — очевидно, це він би порадив і лемківським літераторам-початківцям. Заохотив би їх писати тою мовою, якою думають — щоб не було фальші, не було розриву між рідним словом і штучним „язичієм”, згубного роздвоєння у мозку і душі. Сказав би виразно лемкам:
„…Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.”
Його авторитет, мабуть, зробив би свою справу — і якщо не цуралися би лемки-русини свого, не мали б ми тепер цілого пласту літератури ХІХ століття, писаного штучною мовою, яка не може перевидаватись без перекладу.
Цілком ймовірно, Шевченко — не лише поет, але і просвітитель, автор букваря, — запропонував би і лемкам видати свій буквар, інші книжки для народу. Очевидно, заохотив би нечисленну на той час лемківську інтелігенцію (переважно духовенство) вивчати історію, цінувати пам’ятки історії, культури, збирати фольклор. У будь-якому випадку цей вплив Кобзаря би був дуже позитивним.

Чомусь я легко, без жодного внутрішнього опору уявляю Шевченка тут. Я легко — силою уяви — можу накинути на його плечі гуню чи чуганю. Я легко би завела його у лемківську хату, де Тарас би почувався дуже добре, наче вдома. Він тут був би своїм!
Окрім відчуття мови, явних філологічних здібностей, що запевнили би Шевченкові перфектне оволодіння лемківською бесідою, окрім демократичності і простоти у поведінці, що запевнили би йому легке знайомство і спілкування з лемками, була ще одна річ, притаманна українському генієві — харизма. Вона завжди розтоплювала найхолодніші серця… І вона, ця щаслива прикмета, остаточно дозволила би Шевченкові легко заприятелювати і зріднитися з лемками. А може, саме тут він би оселився чи навіть взяв би лемкиню за дружину.

Але — як прикро! — Шевченко на прийшов на Лемківщину своїми ногами. У лемківські села його принесли на своїх знаменах діячі „Просвіти”. У читальнях лунають поезії Шевченка, ставлять „Назара Стодолю”… Але… Діячі „Просвіти” не лише знайомлять лемків із творчістю Шевченка, вони, на жаль, подають як еталон Шевченкову мову. Еталон, до якого мають прагнути всі лемки. Натомість наріччя кожного села проголошується як зіпсуте, недосконале, провінційне, некультурне, таке, що має відмерти, відійти, чого треба соромитися.
Мабуть, Шевченко тоді перевертався в гробі. Як і потім, коли його використовували ідеологи різних мастей. У Радянському Союзі Шевченко був передусім революціонером-демократом, борцем за соціальні права. Та і тепер, у роки незалежної України Шевченко частіше виглядає як пророк, кобзар, символ, класик над класиками. А не просто Тарас Шевченко.

Якщо би талановитий письменник обрав би таку тему — „Шевченко на Лемківщині”, а знав би історичний матеріал, знав добре творчість і життя українського генія, то маючи уяву, фантазію, можливо написав би цікавий, контраверсійний, а то і сенсаційний історичний роман. Бо, як я тут намагалась аргументувати — Шевченко пречудово та прецікаво вписується в лемківський контекст.

Але це є художня, літературна творчість, а вона не має меж.
Та ми повертаємось у реальний світ.
Насправді Шевченко – на жаль! — ніколи не був на Лемківщині. Не знаю, чи колись у своєму житті зустрічався з лемками.
Я би хотіла, щоби ми цінували Шевченка по-справжньому, а не фальшиво, формально. Зрештою, він на це заслужив. Щоби ми милувались його живописом і графікою. Щоби ми читали Шевченка. Вдумливо, на самоті. А не лише при великій аудиторії і з пафосом.
Ну і, щиро кажучи, навіть якби сам Шевченко прийшов би на якийсь лемківський фестиваль, а там все читають його вірші, чи пісні на його поезії знай співають, йому би не сподобалось. Я це точно знаю. Сказав би лише: „Тьху! Цур та пек йому! І що за фестиваль такий затіяли?!” І пішов би звідти. І я би не здивувалася, бо я його знаю. Шевченко — він такий!

ТЕКСТ НАПИСАНИЙ В УКРАІНЬСКЫМ ЯЗЫКУ.

Шеруй.

О авторі

Вродила ся в 1970 році во Львові. І уж неодолга писала, малювала, но і витинала преріжны річы з паперя. І робит тото доднес, але тепер уж в Івано-Франківску. До Лем.ФМ трафила припадково. До того часу робила з дітми, вчыла іх журналистыкы і малюваня. Барз любит люди, якых презентує слухачам в проґрамі «70%». Грызе ся, же єдного дня правдивы Лемкы можут ся скінчыти. Зато, жебы зімати диктафоном вшыткых, глядат когоси доброго і щырого до помочы… Як хочете дашто повісти, то пиште: anna_kyrpan@bigmir.net

Коментар