#70 років од акциі «Вісла». Спомины про выгнаня но. 12 – Укач Вожняк з Білцаревы, ч. ІІ

0

І. част доступна гев

Севериян Косовскый: Спомнийте, в котрым місци в селі зачали ся люде зберати? Ци колюмна формувала ся деси в центрі, коло церкви? 

Укач Вожняк: Гей. Зладували сме ся на єден драбинястий віз, бо так было ліпше, бо веце бы вошло. Люде брали тото, што потрібне было на ґаздівці. Скриня, в скрині лахы, перины. Коло того треба было взяти дашто до ідла (…). Брали нарядя, мотыкы, граблі, вилы, косы, бороны, бо може будут даде потрібны. Так як в нас то знатя, же мусіли сме зо собом взяти під опіку стару нашу бабу, якы мали 87 років, маленькы діти, бо нас было шестеро, в віку од шестьох років до двадцет пару. Окрем того статок привязували до фуры. Коровы, уці, якысу явілку. Тото вшытко мы, діти, мусіли обскочыти (…). 

Через Болцарьову ішла цисарка, бо австрийскій цисар дал кус пінязи, жебы в селі дорогу збудували. Но то каждий з подвіря на тоту головну дорогу выходил. З нашой хыжы, жебы на ню выйти, то треба было з подвірця выіхати през такій выгін до рікы, ріком прейти, камінцьом і выйти другым выгоном на таку кєру той цисаркы, на головну дорогу і там село было такє простійше. І гын ся уставляли воякы і они цілий табір люди там формували, жебы єден за другым ішол.

Што треба повісти? Ано, же трудно є выразити тот лямент, як опущали хыжу, як цілували порогы. Як приходили ім ріжны думкы до головы. Не сходило єдно. Чого? За што? Чого нас Пан Біг скарал? Чого нас опустил? І заєдно просьба до Бога, жебы якоси дальше было. Выіхали на тоту дорогу, то затримували ся при церкви. В сам раз так было, што дорога, річка, а за річком была православна церков. І там дзвоны дзвонили. Хтоси все мал тото іщы на увазі, жебы пішол до той церкви остатній раз. Бо были такы, што ся занимали церквю, то заберали образы, книжкы і інчы річы. Был лямент і молитва. Каждий, хто переізджал попри тій цекрви, то вшыткы на коліна. Молили ся і пращали. Плакали. Лямент был не до описаня. Там рык коров, там бек увец, а так з другого боку наріканя люди. Того ся не даст выразити словами. Тото ани фільм такій ся не даст зробити, жебы тото вшытко, што там было, поімати, жебы выразити тоту страшну нужду люди, тоты страшны пережытя каждого з осібна. 

(…) Уж на тій дорозі сестра гварит: Митре, верний ся дохыж, бо там за дзеркалом остали пізнязі. А іщы там остал мій ґорсет і кєрпці… Митро гварит: я не годен іти, бо коровы тримам. І не было кому ся вернути. Она сама полетіла. Стежкы были там од віків выдоптаны! Но, але до хыжы двері уж были отворены. Як сме выходили, то сме заперли. І як зачала входити, то чула, же хтоси пішол на під. Но то знатя было, же сусід уж як мы вышли, то він уж зачал по хыжы мышкувати. А было што зберати. Забрала, што мала, і вернула назад до нас. 

О тым треба днес голосно радити. Бо пишут, же по Лемках ся нич не остало, же Лемкы нич не лишыли. Лем стары, дзядівскы хыжы. А то неправда, бо каждий з нас лишыл богатство, якє мал. Єден векше, другій менше, але каждий лишыл. І як бы так пришло обрахувати, товды, на тамтот час, яка для Лемів была вартіст, тото дерево, якє остало натесане, тоты дощкы і інчы річы (…), но і нова хыжа. Нихто днеска бы того не порахувал, бо то інчы часы. А для люди, тых што лишали, вікове! А вікове то не было з єдного поколіня, лем тото было з поколіня на поколіня. І земля, і лісы, і хыжа. Зато треба бы было звертати увагу на тото, же материяльна вартіст то єдно, а духова іщы остала. Бо остали церкви, остала памят, тото, што остало в людскых розумах. Тото вшытко єст днеска недоціняне през нашых. Не лем през нашых, але загальні через молодых люди. 

С.К.: Як выглядала Ваша дорога? До якой стациі сте ішли? Ци по дорозі дахто Вас нападал, крал? 

У.В.: Тото, што реальні памятам, та тото оповім. Но фактичні, як сме ся уж уставили, же тых возів было уж так дуже, ціла тота болцарівска «цисарка» была віз за возом, віз за возом, аж до самой Фльоринкы. А з другой страны од Боґушы саме єдно. Но і сме ся влучали во Фльоринці до той дорогы, што ішла до Ґрибова. Там тіж были возы, были таборы з інчых сіл, котры были выселены. Як прешло єдно село, влучали другє село і мусіли вшыткы нараз іти. 

Єден туман. Курило ся, бо товды не было асфальтів. Єдно за другым. Коровы, коні, уці, телята, діти, люде коло того. Як даде затримал ся єден віз, то так по черзі затримували ся наступны. Як зас рушыл там деси далеко, то по деякым часі рушали ся вшыткы. Але не тото є основне. Основне є тото, што люде через цілий час ляментували. Люде плакали, люде пращали каждий, бодай каждий кряк, каждий момент тото свого села. А Полякы выходили з тых хыж і смотрили. Смотрили як тоты «Rusiny» ідут. І што было такє прикре, же треба повісти, бо то єст важне, же не было такого по дорозі, жебы пришол, або дашто повіл, же чого, або жебы в якысий спосіб спілчул. Лем так зазерали споза тых своіх углів і смотрили. Трудно повісти, але, подля мене, векшіст ся певно тішыла, была задоволена, же «wreszcie tych Rusinów wypędzili, że będziemy mięć z nimi spokój». 

Я не можу повісти, ци дакому дашто по дорозі вкрали, бо нам не вкрали. Може і было. Знам, же люде бесідували потім так, же згынуло ім штоси, але уж то было на желізницьовым таборі. То товды так. Бо як поставило ся на ваґон, єден, другій, третій, а люде были в інчых ваґонах, а товары в інчых, то могло так быти, же дашто згынуло. І были люде, што гварили, же ім згынуло. В нашым селі не было такого голосу. А може ся не хтіл дахто признати? А може не памятал? Бо то ріжні. Каждий ся боял, і хоц бы му згынуло, та не выявлял того. 

С.К.: Ци на стациі в Ґрибові вели переслуханя? Ци брали хлопів? Ци дакого били? 

У.В.: Іхали сме через тоты села до Ґрибова, на такій пляц, де одбывали ся торгы. Там люди уставляли. Як мож было, то пхали, жебы як найвеце тых люди там ся змістило. Єдно знам, же не мож было никому опустити того пляцу. Не мож было ся контактувати з другыма людми. Не мож было самому підняти ниякого рішыня, жебы ся оддалити і піти до дакого знаємого. Бо люде нашы мали знаємых Поляків, з котрыма, треба повісти, не жыли злі, бо якоси мусіли жыти през тоты вікы, і ся шанували. Бо і моі няньо мали такого чловека в Ґрибові, котрому кус довірили і завезли тоту машыну до молочыня, і млинок, і інчы річы, же як ся вернеме, то же нам оддаст. 

Была деси так на боці уставлена така будка, в котрій урядували тоты урядникы, якы розділяли, наказували. Войско очывидно, але были і цивілі. Нам, дітям, не мож было ниґде іти. Мы мусіли ся тримати воза і мамы – як была, а як ніт, та свойой родины. Знам лем тілько, же «просили» там старшых люди. Ішли. І тот сусід, і тамтот ішли до той будкы, там до того шатра. Штоси там од них хтіли. Звідували, што бере, што везе, як єст наставлений. Бо такы річы были. Старшы повідали, што того і того забрали і го неє. Ден, на другій ден іщы не вернул. Якысий Васуля не вернул, якысий, іщы хтоси не вернул. 

Як долго сме там были? Но знам, же розпалили люде огниска. І чекали на ваґоны. І тоты огниска, такы ватры малы, што кус была єдна родина. Але не лем родинами, бо ґрупували ся сусіде, бо ся знали зо села. При тых огнисках і гріли ся, і ждали аж підопхают тоты ваґоны. Певно там были зо три дни. Уж на третю ніч, здає мі ся, же сме ся зачали ладувати і тіж сме не поіхали, лем сме іщы в ваґонах были. 

Ваґоны были быдлячы. Товаровы, не крыти. Може дахто мал крытий, але я знам, же наша родина ніт. Част того ваґону сме крыли драбинами, што лем было мож, жебы кус вкрыти. А во другым боці ваґона то уж стояла худоба. (…)

дальше буде 

Фот. Грекокатолицка церков св. Димитрия в Білцареві з 1760 рока 


Укач Вожняк – народил ся в 1937 році на західній Лемковині в Білцареві. По выгнаню прожывал він з родином в селі Чмель, про котре писал м.ін. в сериі оповідань печатаных в «Бесіді». Был єдным з основателів Стоваришыня Лемків, є долголітнім членом той орґанізациі. То перший а такой єдиний дотепер учытель лемківского языка в Ліґници і околицях.

Share.

О авторі

Севериян Косовскый

Народжений на чужыні. Родове гніздо: Ізбы, Ждыня, Ясюнка та Реґєтів і Ріпкы. В 2014 році писал матуру з лемківского языка. Студиює на юридичній факульті Вроцлавского Університету. Окрем того што гев, час-до-часу дописує до часопису «Бесіда». Любитель давной Лемковины. Годен годинами слуxати про втрачене лемківскє щестя. Контакт: seweryjan@lem.fm

Коментар

Zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji.
© Copyright by лем.fm. 2017. Вшыткы права застережены.