Раз
Опозицию медже натуром а культуром найліпше достеречы, аналізуючы тот рід людскых діянь, котры зосереджены сут не на заспокоіню еґзистенциі, насущной пожывы, безпечного схороніня перед дикыма звірятами, екстремальном хвильом і ворогами, лем на стремліню до штоденного общаня, стыканя ся, комунікуваня і входжыня в реляциі з творами, котры вышли з рук артистів і сут так красны, же каждий хотіл бы іх мати дома.
Не од днес мам проблем з хоснуваньом назывника «штука» на названя того вшыткого, што на Пряшівщыні і Підкарпатскій Руси называют умільством. Нерадо допущам тото «польскє» слово до хоснуваня і в лемківскым языку, як місцеву особливіст ци діалектизм, як го записал і позначыл Ігор Керча в своім словнику русиньского языка. То блудні приспособлене і безосновні скорочене німецкє слово meisterstück, котре досправды означат зручний, мастерскій твір, шедевр ремесла, а не штуку. Інчы Лемкы, котры як і я мают проблем зо словом на «ш», зас часто нерозважно приспособлюют до лемківского языка чужы, украіньскы, ци росийскы терміны на названя простору людскых діянь, стремлячых до заспокоіня потреб высокых. Прібуючы пояснити і само слово, і мериторичний обсяг артизму, кумшту, мастерства, фурт обертаме ся на оцінюваня, засуджыня, придаваня, або одбераня вартости. Прото треба бы пояснити, з чым нам приходит міряти ся, коли будеме роздумувати над пониманьом спомянутых термінів.
Ту хотіл бы-м зробити єдно застережыня, котре може ся придати тым чытальникам, котры бы одраз хотіли приступити ґу полеміці. В тексті хочу зосередити ся на думках, котры дотуляют ся лем народной артистичной творочости Лемків. Днес вельох артистів русиньского походжыня єст чествувана як артисты цілосвітовы, мистецкы, академічны, ци такы, котры придали загальній культурній спадковині артистичных творів, побудували цілий напрям, выконавчу школу і многых наслідовників, копістів ци пляґіяторів. Никыфора вельох мат днес за нацийонального лемківского артисту, другы пишут, што єст він народным (людовым) творцьом. Академічным малярьом Никыфор не был. Хоц ту уж сам не мам певности. Формальні академіі кумшту не скінчыл, лем його нерозлучным реквізитом выла мала валізочка і куфер, в котрым до смерти скрывал свій малярскій секрет.
Наперед хотіл бы-м пояснити хоц кус термін – народна артистична творчіст. По перше, єст ньом необхідна част традицийного сельского жывота, вкорінена в еґзистеницю, вырастаюча з ней і залежна од правил натуры, вірувань, соспільного систему і вызнаваных вартости. Народны творці ани не думали творити «штуку». Тото слово было ім чуже і непотрібне. Покликаны на артистів были тоты, през котрых найміцнійше промавляли природны прикметы гармоніі, ритму і симетріі. Вшыткы ремісльникы, котры ліплячы горнец, різблячы лжыцю, чачко ци камінний крест, ґаздыні, якы зручні вышывали кошелю, здобили обыстя папериками, ачий і тоты, котры знали впечы прекрасну паску, ци баткати писанкы на Великден, то были артисты. Адже, всеприсутніст народных умільців в селах робила красу еґалітарном, повселюдном, доступном і туньом. На тым фоні жалістны і смішны сут намаганя ся аванґардовых артистів, контркультуровых, біловершуваных, целебритскых і модных быти славныма. Такы будут все творити, в найліпшым припадку, лем окрайці артизму.
Творіня традицийных красных предметів николи не было припадкове. Навязувало до символикы сонця і місяця, звізд, воды і огня. Деревко вводило космолоґічний порядок середка світа. Птахы і яйце несли креативніст, квітя і дощ спаяли землю з небом. В прошлым находжено поясніня для мітів і вірувань, а знаня перевзяте было з церковных проповіди і обсерваций натуры. Тому, котрий приходил бы споза ґрупы, хто не знал бы коду, не розуміл бы, што вельо з тых знаків і ритуалів мат значыня символічне. Іх ціль – одогнати, або привести зло та протидіяти нещестю. Давне село то был запертий світ. Нечысленны были контакты з далекыма осередками, з містами. Село было самодостаточным орґанізмом, заряджаным правилами спертыма на традициі. Сельска стабілізация, зосереджала ся на скушеностях передаваных з поколіня в поколіня «на ґамбу». Традицийний світ был певний як камінна твердыня. Єдніст творили творці і одбераючы. Порозумліня єдных і другых полегшала спільнота естетичного смаку. Канон красы был порішений, зрозумілий і акцептуваний каждым. Сторожами давных взірців были авотритеты, стара ґенерация, підтримуюча традицийний порядок. Штоправда, были такы, котры прібували вводити новинкы, люде молоды, бывали в шырокым світі, котры одышли до міста і вертали, але все рішали тоты, з котрых голосом треба было ся рахувати. Не было того, што сучасні приняло ся як основний вальор артистичной творочости – неґация, бунт і заперечыня давным напрямам і модам. На селі не было місця на розходжыня ся творців і одбераючых. Треба знати вшыткым: Никыфор ани не творил для селян. В містецкій части Крениці стрічало ся в векшыні панів і дамы.
Днес еґалітаризм в креуваню красы пішол іщы дале. Уж не зосереджат ся він на творіню і конечным одбераню творів, лем на критичным пізріню. Сучасні вызначным експертом од высокого артизму – од архітектуры, іконописаня, орнаментикы, консерваторской роботы, ци автокреациі, може быти каждий, а особливо чысленны Параскы спід Берега. Трафлят ся чути од них нескрыване незадоволіня, інтервенцийны писма до ґазет і урядів в справах «штукы», або, што уж доцяп страшечне, готовы кошмарны реалізациі під дачый по експертскы вызначний смак. Народной штукы такы не глядают, самы ся взяли за творіня шедеврів на міру антику. Ани не думам, жебы дакотрій тым текстом смаку придати. Апелювати хочу о ощадне хоснуваня той паскудной золотой руской бляхы, як прикраскы сучасных храмів. Най золото іде до золота. То єст на сплываючы ясністю експозициі ювілерскых склепів, наставленых на богатых туристів. На Лемковині дале нам шумлят смерекы і ялиці. Маме з чого робити смерековы шындлі.
Два
Народну творчіст і артизм в найбільшій мірі вытратили містецкы артисты і самы дослідникы людовой творчости. Найперше одкрыли они богатство сельского фольклору, музычных мотивів і красу пісні. Першым такым зберачом типово сельской музыкы был бароковий німецкій композитор Ґеорґ Телеман. Інспірувал ся шлезскым і лужыцкым фольклором. Записувал і потім хоснувал мельодиі граны простым народом при замку в Пщыні, ци в корчмах кругом Жаґаня на Лужыци. Потім, в сороковых роках XIX ст., двох камаратів – молодых композиторів – зачало роботу над досліджуваньом і сохраніньом народной музычной творчости на славяньскых землях. Были то Фридерик Шопен і Оскар Кольберґ. Перший мельодиі сельскых мазурків, оберків, вальців схоснувал в своіх композициях. Пісні, котры были інспірацийом мініятуровых перлинок, скерц, балад, ноктурнів, вальців, полонезів были граны і співаны на селах. Днес уж не сут. Упамятнены остали лем в музыці Шопена і доднес чаруют слухачів по цілым світі. На селах заступил іх богатий список атракцийного кічу, граного на синтезаторах. Оскар Кольберґ пішол покус інчом дорогом. І він найперше старал ся просто записати слова і мельодию співанок. Лем скоро сам зрозуміл чысленны ограничыня свойой роботы. Одчувал брак дослідничой методы і несистемове заінтересуваня лем выбраныма проявами фольклорной товорчости. Прото принял наперед методолоґію, подля котрой буде вюл своі записы. То він уж в половині XIX ст. взріл взаімны повязаня чысленных елементів людовой культуры. Прото принял досліджати звыкы, спосіб ґаздуваня, діалекты, леґенды, приповідкы, обряды, віріня, гры, співанкы, музыку і танці. Ефект його роботы то рахуваний на десяткы томів труд пн.: Люд. Был він в силі систематичні зобрати фольклористичний материял реґіон за реґіоном, в тым чыслі і з обшыры такой цілой Карпатской Руси. В шестьох томах помістил запискы з Коросняньского-Саноцкого, як і дальшых части Карпатской Руси і Пряшівщыны (Чехы, Словация).
Доробок сельскых малярів, різбярів, творців сницаркы, кутых желізных деталів надале не был в заінтересуваню дослідників. Не придумали они ани критерий, котры бы дозваляли на його сенсовне аналізуваня. Зато в пол. XIX ст. обявили ся полном красом народны кроі. Тоты, котрым приходит на думку шырити фантастичны оповіданкы про традицийне народне облечыня, про розвиваны столітями части кроів, барвы, подобу орнаментів, мотивы вышыванок і «одвічны» одмінности, якы дозваляли ідентифікувати жытелів ріжных сел по деталях одягу, повинны зачати свою наррацию од детальных студий над образками з XVIII і поч. XIX ст., лишенима Каєтаном Кєлісіньскым і Юрийом Ґлоґовскым, котры як першы намалювали русиньскы народны кроі. Там мож одраз не найти тото вшытко, што радо описувати хотят описувачы власных уяв про стрій, костюм, облечыня. Досправды, ріжницюваня народного облечыня на добре зачало ся по 1848 році, по ліквідуваню панщыны і наглым економічным авансі хлопів в середущій части Европы. Другом того причыном был розвиток промысловых способів тканя, доступ до містецкых здоблінь, кольоровых басамунок, пацюрків, батіковых материялів, тунього сукна і тебетковых кольоровых хусток. Скорше такых не было, зато і продукция векшыны облечыня одбывала ся в селах, на місци. Імпорты были нечысленны і непотрібны.
Барз скоро по одкрытю дослідниками артистична культура вкоріненых в традицию сел здеґенерувала ся, жебы з часом пропасти на все. Промысловы выробы вычеряли давны хлопскы ремесла. Гончаре перестали ліпити горці, жены прясти лен, волну і вышывати. Містецка мода приняла ся на Лемковині іщы перед войном. На старій фотоґрафіі сперед войны Іван Русенко преферує кежуальовий стиль, акцентує выгоду і практичніст. Носит сучасний ґєрок, спортовы топанкы од пана Батиі і модний кашкєт, в місце угорского калапа. Ґаздів і ґаздыні, облеченых «по свому», мож было уж товды рідко стрітити. Смутно-смішны сут зато поплітаны доднес міты про істнуваня якысых обєктивных традицийных етноґрафічных прикмет, котры характеризуют выідеалізуваны етноґрафічны ґрупы. Засмучу вельох, але Лемкы не носили шараварів і вышыванок. Николи. Но може лем в цирку, жебы си робити сміхы. Не зато, што ідеолоґічні были ім чужы, лем зато, што были непрактичны і дорогы. Гляданя і переціняня спільных етноґрафічных прикмет то вынахід тых дослідників, котрым хотіло ся занимати роками мало значучыма деталями. По часі, тоты деталі набрали знагла значыня, коли взяли ся за них ідеолоґы і зачали придавати ім непотрібні вагы. І артистычны творы зачынают більше важыти, коли ся іх ідеалізує, коли дахто другій повіст простым, што они крас і повинны быти дорож. А з другого боку – коли дахто повіст, што тото єст нацийональний скарб. Скорше в поєдных членів нациі вісіли такы шедевры на клинку, або на поді поскладаны были до куфра. Інчы были пожывом для мышы. Никыфор тіж зазнал голоду і холоду. Писал на своіх образках астрономічны ціны, лем векшыну і так давал дармо. Втискал іх на силу.
Вертаючы до етноґрафів-ідеолоґів. І я бы-м хотіл, жебы русиньскій нарід жыл і днес в парадных деревяных хыжах. По селах най бы царствувал достаток. В середині най бы пышнила ся славна на околицю стародавна церков і ясна вельоклясова школа. Най бы люде в такым селі были позбераны в парадны кроі. Дівкы як ружы в прекрасных ґорсетах. Ґаздове задоволены з сынів, урожаів і годуваных звірят. І вшыткы Лемкы в такых селах най бы были розспіваны, сердечны, мудры і щедры. Ачий і корчма в такым селі не буде потрібна. А контакты з сусідами, з другыма селами і містом порішены неконфликтово. Так вас вшыткых прошу, дорогы Лемкы, будте вшыткы здоровы, богаты, щестливы і несварливы. Та чом фурт не хочете такы быти?
Три
Ріжным фраґментам давной сельской активности, особливо артистичной творчости, сучасні почато придавати вальорів нацийональных цінности і выдумувати міты про іх стародавніст. Коли Антоний Крог написал про анімуваня, выдумуваня і стилізацию проявів культуры ґуралів з татряньскых гір, так представникы ґуральской нациі передали авторови заповіди зробліня фізичного порядку з тым, котрий придумал нешанувати стродавны нацийональны святости ґуралів. Як мож пошырювати клеветы, што ґуральскы танці взяли ся з ігр скаутів при ватрі, кроі з конкурсів, а парадна деревяна архітектура в Закопаным выдумана панами з міста. До того, што вшытко тото єст нияк нестаре.
Творіня нацийональной, будительской штукы было все в моді. Артисты діставали задачу робити творы для укріпліня нацийонального духа. Власти, або нарід ждали заєдно на творы неконечні красны, але необхідно парадны. Найліпше, жебы прикликували тематику славного минулого і героів, котры мали бы припомянути народови, што його істория переполнена єст лем чеснотами і выграныма войнами. І Русинам одраз сподабал ся монумент в чест князя Лабірця, в селі Габура.
Вызначний украіньскій артиста пояснял мі символику єдного з никыфоровых автопортретів. Дві вежы, артиста в середині. На єдній турни біло-червена фана, на другій синьо-жолта. І лем тота друга мат засвідчати про нацийональніст Лемка, шак голову обернул ґу ней. Йой, чудуй ся… Ани бым не подумал. А може правильнійша буде така інтерпретация, што Никыфор в центрі тримат рівний дистанс і до єдной, і до другой нацийональной вежы? А найвеце любит ся му тото што в середині – артиста – то єст він сам.
Никыфоровы образкы сут проявом індивідуальных пережывань і не думам, жебы мали однесіня до основной прикметы народного кумшту – закореніня в середовиску традицийного села. Я не думам, жебы сучасні поза самым автором хотіл бы дахто веце тоты образкы завісити на стіні. Нихто тіж не старал ся наслідувати го, цінити і малювати подібні як він. Противні, од першого намалюваного образка, артисты, котрых приняло ся звати наівныма, выражают лем себе самых. Малюют заєдно єднако, не зміняют нич через цілу свою творчіст. Повтаряют лем тоты мотивы, котры сотворили самы про себе. Не чаруйме ся. Сучасны артисті родакы Никыфора мали його образкы за нич. Были ім непотрібны, непридатны до ничого, і брыдкы. Прото не мож іх зарахувати до народной творчости. Никыфор, котрий сотками рисувал представліня своіх пережывань, вынесеных з церковных іконостасів і костельных розписів, походил з інчого світа. Ани його уявы про монументальны містецкы будовлі, креницкы віллі, колейовы штрекы і стациі не сут оддзеркалюваньом реального світа. Сут світом самого Никыфора, котрого не треба намагати ся розуміти. Долго тырвало як його кольоризм был доцінений, а творы вказуваны в світовых ґалериях, продаваны і копіюваны інчыма артистами. По смерти експерты познали тіж секрет никыфоровой перспективы.
Днес не спосіб писати про народных русиньскых артистів. Бо правдивий русиньскій артиста жыє во світі, котрий сам спілтворит і єст його частю. На Лемковині такого русиньского світа уж неє. Нечысленны творят своі власны мікросвіты. Одповідают тым самым лем на власну потребу творіня.
Фотоґрафія хыжы-яскыні Альтаміра в Кантабриі джерело wikipedia.
В проґрамі вызвучала співанка Джейн Біркін з музыком Фридерика Шопена – Prélude pour piano n° 4 en mi mineur , Op. 28